Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

Краще не думати й не говорити про це. У Єви тремтять коліна, вона благає: «Герберте, зроби щось! І ти, Емілю!» Геть із цієї задухи! Ось той жнець, що зветься Смерть… Герберт підсумовує: «А що робити, коли до пуття не знаєш, що й до чого? Спершу треба у всьому розібратися. У крайньому разі, засиплемо всю Пумсову банду». Єва: «Але ж тоді й Франц погорить?» — «Кажу ж, у крайньому разі. Франц був там п'ятим колесом до воза, його використали всліпу, будь-який суд цьому повірить. І це можна легко довести: вони ж його з машини викинули. Якби він був з ними заодно, вони б цього не зробили». Він здригнувся, от сучі виродки. Подумати тільки. Єва: «Мені він, можливо, й скаже, хто це був».

Але Франц лежить, ніби якийсь бовван, слова з нього не витягнеш. Спокійно-спокійнісінько. Руки нема, нова вже не виросте. Вони викинули мене з авта, але голова ще тримається на в'язах, треба рухатися вперед, треба якось це перебути, вибратися з цієї халепи, зіп'ятися на ноги.

Цими теплими весняними днями він раптом дуже швидко ожив. Вставати йому ще не дозволяли, але він усе одно вже підводиться — і нічого. Герберт і Еміль завжди при грошах, завжди можуть дістати все, що йому потрібно і що радить лікар. А Франц хоче швидше одужати, тож він п'є і їсть все, що йому дають, і не цікавиться, звідкіля у них гроші.

Часом вони балакають між собою про те, про се, але про Пумса при Францові не мовлять і слова. Часто згадують Теґель та Іду. Про неї говорять шанобливо і з жалем, мовляв, така вже доля їй судилася, а ще ж зовсім молоденька була. Та якось Єва сказала, що Іда все одно погано скінчила б. Між ними все так само, як було і до Тегеля, ніби звідтоді нічого й не трапилося — не сповзали дахи, Франц не співав у чужому дворі й не присягався, що не бути йому Францом Біберкопфом, якщо він не стане порядним, а з минулим покінчено раз і назавжди.

Франц спокійно лежить або сидить з ними. До них навідуються давні знайомі, приходять зі своїми дівчатами та дружинами. Дражливих тем не заторкують, балакають собі з ним про всяку всячину, ніби нічого й не сталося, — ну, випустили його з Теґеля, а тут із ним нещасний випадок трапився. А про сам випадок нічого не питають. Знають, що, напевне, на роботі трапилося, що ж, таке буває. Влізеш у якусь халепу, тут тебе вже й почастували свинцем, та й ногу зламати можна Все одно краще так жити, ніж у Зонненбурзькій тюрмі помиї ложкою черпати або померти від сухот. Авжеж!

А тим часом уже і в Пумса рознюхали, де Франц. Адже хтось приходив за Францовим кошиком. Про це вони швидко дізналися, та й у кого він, також знають. Вішо ще ні слухом ні духом, а ті вже вивідали, що Франц у нього, нічого дивного, це ж його давній друг, а Франц, виявляється, вижив, лише руку втратив після тієї історії, а так більше нічого, йому ще добряче пощастило, тепер він уже на ногах і, хтозна, одного чудового дня може їх усіх здати. Вони ледь не накинулися на Райнгольда, бо той був настільки дурний, що привів до них у банду такого типа, як Франц Біберкопф. Але Райнгольда краще не зачіпати, так було й раніше, а тепер і поготів, навіть старий Пумс пасує перед ним. Він тільки на когось гляне, то вже й страху нажене, обличчя жовте, а ще ті жахливі зморшки на чолі. Видно, що він хворий, навряд чи й до п'ятдесяти дотягне, але саме такі ось здихлі — найнебезпечніші. Такий може, посміхаючись, засунути руку до кишені, витягти пістолета й пальнути в тебе без жодних роздумів.

Але вся ця справа з Францом і те, що він вижив, виглядає зовсім кепсько. А Райнгольд лише головою хитає й каже: «Нема чого дурно хвилюватися! Він нізащо не піде на нас доносити. Йому що, мало позбутися одної руки? Навряд чи він захоче ще й голову втратити».

І справді, їм не було чого боятися Франца. Якось Єва з Емілем ще раз спробували розпитати його, хто ж то був і як усе сталося, довго вмовляли, казали, щоб він не боявся того чоловіка, що його не кинуть напризволяще, що у Берліні знайдуться люди, які можуть стати на його захист. Але Франц уперто мовчав і лише махав рукою, мовляв, дайте мені спокій. Потім блід, починав важко дихати, а то й знову міг розплакатися: ні, говорити про це не має жодного сенсу, ну навіщо, рука в мене вже не відросте, якби я міг, то поїхав би геть з Берліна, але що робити каліці? Єва: «Та що ти, Франце, ніякий ти не каліка, проте не можна ж їм цього подарувати після того, що вони з тобою зробили. Взяти й викинути людину з машини!» — «Але ж від того рука все одно не відросте». — «Ну, то хай тобі заплатять». — «Як це?»

Тут утрутився Еміль: «Отже, так, або ми проломимо голову тому, хто це зробив, або його банда — адже не сам він працює — має виплатити тобі відшкодування. Ми з ними домовимося. Тут має або Пумс з бандою мають відповідати, або нехай вони виженуть геть того, хто це зробив, а тоді подивимося, куди він приткнеться і чи його хто не здасть. За руку вони таки мусять заплатити. Тим паче за праву. Тепер нехай виплачують тобі за це пенсію». Франц похитав головою. «Та чого ти головою хитаєш? Ми провалимо череп тому, хто це зробив, це ж злочин, і якщо ми не можемо на них заявити, тоді маємо самі з ними розібратися». Єва: «Послухай, Емілю, але ж Франц не був членом банди. Ти ж чув, він не хотів мати з ними справи, ось тому вони це й зробили». — «Те, що Франц не хотів, — його повне право, він не мусить того робити. Відколи це дозволяється примушувати до такого? Ми ж не якісь дикуни. Ото хай собі йдуть до індіанців».

Франц далі хитає головою: «Все, що ви на мене витратили, я віддав вам до останнього шеляга». — «Та не про це ж мова! Ти нам нічого не винен. Цю справу ми маємо вирішити по справедливості, ось що! Таке не можна