Читати книгу - "Без крові. Така історія"

найпершу, що сталася в 1927 році. Тоді їй було п’ятнадцять.

— Це було чарівно. Я ніколи не бачила нічого подібного, таких людей, машин. Ми жили в небагатолюдному місці, минав день за днем, і це було все, що ми бачили поза стінами хати. Знаєте, раніше вони приїжджали заздалегідь. Щоб перевірити трасу. Випробовували повороти, шукали механіків і місця, де можна заправитись. Вони були вродливі, розкуті, зупинялися тут, щоб попоїсти чи, принаймні, переночувати. А на машинах були намальовані червоні стріли з написом: «Пілот-випробувач». Мені вони всі видавалися героями, усі без виключення. Навіть найтовстіші і найстаріші з гонщиків.

Чоловік, слухаючи розповідь, їв свою печеню.

— Щоранку я укладала волосся. І протягом усього часу змагань мені більше нічого не лізло в голову. У п’ятнадцять років — самі уявіть. Гадаю, усього за перший рік я закохалася в дюжину пілотів. Мені подобалися всі.

Чоловік посміхнувся.

Гадаю, ви теж багатьом подобалися.

— Хтозна. Звичайно, мені говорили багато компліментів. Вони вміли говорити компліменти. Від’їжджаючи, вони цілують тебе, дехто навіть дуже близько до губ, так, що ти відчуваєш, як колються їхні вуса. Спочатку ти годинами чекаєш на цю мить. Навіть серце тьопається…

Усміхаючись, жінка переставила кошичок з хлібом і почала розгладжувати брижі на скатертині.

Потім додала, що, коли розпочиналися справжні змагання, вона два дні геть не спала, бо це було неповторне, нескінченне святкування.

— Знаєте, якось змагання проходили просто тут, напроти. Спати було неможливо, навіть якби ми й захотіли. Чувся неугавний гуркіт мотору, галас, світилися фари. Увесь час ми або подавали їсти-пити, або заправляли чи ремонтували авто в гаражі. І втоми геть не відчувалося. А вночі… яким же дивом була та нескінченно довга ніч «Великих Перегонів», усі, немов ошалілі, бігли туди, де повертає річка, бігли в темряві, разом з іншими; ввижалося, дозволено геть усе, і кожен закуток здавався ідеальним для сховку, в якому можна робити все, що заманеться, і не існувало нічого, що могло б тебе злякати. Це було, ніби марення.

Жінка замовкла, немов для того, щоб почути відлуння власних слів. Потім вела далі. Розповідала, що наступного дня все було вкрите пилом, у хаті пил був на келихах і навіть у шухлядах. Пил доріг.

Чоловік витер хлібом підливку з тарілки так, що вона здавалась вилизаною.

— Вам смакує, так?

— Звісно, ви молодець.

— Це фірмова страва закладу.

— І справді — смакота. Можна я наллю вам ще вина?

— Власне, чому б ні, — відповіла жінка, забираючи миску і встаючи з-за столу. — Я принесу фрукти, — додала вона.

Дорогою до кухні жінка почала розповідати, що тепер хочуть зробити так, щоб машини змагалися на трасах, тих дурнуватих майданчиках, побудованих саме для автомобільних перегонів. Вона вела далі, поки була на кухні, а коли прийшла до чоловіка з тарелем фруктів, спитала, чи йому через це не робиться сумно.

— Через що?

— Через усю цю історію з трасами і автомобільними перегонами.

Чоловік якось дивно всміхнувся.

— У цьому ж немає ані романтики, ані геройства, геть нічого. Ганяють одними колами, немов оскаженілі звірі.

Чоловік відповів, що якщо добре поміркувати, то не таке вже це й безглуздя.

— Жартуєте, певно? — відповіла жінка, знову сідаючи поряд. — Мчати одними й тими ж колами… Які в цьому труднощі? Крім того, без навколишнього світу, людей, справжніх людей, які щойно повиходили з хат, тримаючи в руках хто ганчірку, хто новонароджене дитя… Ці траси, вони штучні, штучні, ось так, у них немає ані крихти справжності.

— У якому сенсі?

— Як це, у якому сенсі? То ж несправжні дороги, вони існують лише в головах учасників, бо ж справжні дороги ось ці, не вірите? — І вона кивнула в бік маяків, що стерегли неозорі сільські рівнини.

— Так, можливо, так і є, — погодився чоловік.

— І вам не здається це сумним?

Чоловік якусь мить розмірковував. Потім погодився, сказавши, що це справді сумно. Сказав, що траси — то велика журба.

— Так і є, — відповіла жінка, і вони обоє розсміялись.

По радіо й далі лунала музика. Можливо, казали щось нове і про аварію, та співрозмовники цього не чули.

Жінці спало на думку, що вона щось надто балакуча. А ще подумала: дуже дивно, що цей чоловік випадково потрапив сюди, щоб побачитись з другом саме в ніч «Великих Перегонів». Тож вона зізналася у своїх сумнівах і припустила, що має бути причина, з якої він обрав саме це місце.

— Так, правду кажучи, є така причина.

— Яка?

— Однак, ця історія не має стосунку до перегонів, принаймні до цих.

Жінка трохи перехилилася до нього, поклала долоню йому на руку і стисла її.

— Тож, ви мені її зараз і розкажете.

— Але це неприємна історія.

— Це не має значення, розповідайте.

Вона розважалася. Але руку не прибирала.

Чоловік, трохи сором’язливо, проте спокійно, почав розповідати, що багато років тому, саме тут, на прямому відрізку шляху, який вів у селище, у тому місці, де вздовж узбіччя росли платани, з його батьком стався нещасний випадок.

— Ви пам’ятаєте той довжелезний ряд платанів?

— Певна річ.

— Мій батько був механіком і їхав разом з одним графом, що шаленів через автомобілі. І вони з ним добре ладнали. Одного дня чоловіки приїхали на змагання, що відбувалися неподалік. А щойно вони виїхали на рівну дорогу, граф несподівано повернув у бік платанів. Натискаючи на газ і горланячи власне ім’я.

— Ви хочете сказати, що він зробив це навмисно?

— Так.

— Для чого?

— Щоб накласти на себе руки, гадаю.

— Жартуєте?

— Ні, аж ніяк, то все правда. Мій батько все зрозумів і намагався змінити траєкторію. Але граф не поступився.

— А що було далі?

— Граф помер, а мого батька викинуло з сидіння і він вижив. Утратив ногу і добряче поламав кісточки. Але додому повернувся.

— Мені прикро.

— Що було, те загуло.

— Отакої… Заподіяти собі смерть у машині…

— Пізніше батько казав, що в тому не було ніякої дивини. Він казав, що всі, хто їздить на машинах, мало-помалу шукають її там.

— Що шукають?

— Смерті.

— О Боже, але ж це геть не так.

— Не знаю.

— Та кажу ж вам, це геть не так. Бачте, я на них розуміюся, на пілотах. Вони не з тих людей, що хочуть померти. Може, хтось, найшаленіший, але повірте…

— Може, усі ті, хто змагався в часи мого батька, геть усі були шаленими. Ви б бачили, на яких автівках вони їздили.

— На чортопхайках, так?

— Ви й не уявляєте, на яких.

— Так, я бачила знімки.

— І розганялися до 140–150 за годину.

— Навіжені.

— Так.