Читати книгу - "Жарт"

й жив милостинею. Мовляв, традиція прагнула зберегти пам’ять про цей історичний факт XV століття, законсервувавши його в «їзді Королів», та коли ми ознайомилися з давніми хроніками, то виявили, що цей обряд сягає корінням у набагато давнішу епоху, ніж та, коли в цих краях поневірявся угорський король. Звідки ж походить він і що хоче сказати нам? Може, бере він початок із язичництва і є відголоском тих церемоній, під час яких юнаків посвячували у чоловіки? А з якої такої причини король і його пажі вбрані у жіночу одіж? Може, це згадка про те, як оружна чота (короля Матяша чи когось іншого ще за давнішої пори) супроводжувала отак перебраного короля ворожим краєм? А може, пережиток поганського античного вірування, згідно з яким перевдягання боронить від злих духів? І чому король під час усієї цієї мандрівки мусить мовчати, як німий? І чому обряд зветься «їздою Королів», якщо там один король? Що все це означає? Хтозна. Гіпотез чимало, та жодна не знайшла підтвердження, «їзда Королів» — таємничий обряд; ніхто не знає, в чому його сенс чи послання, та, як ото ієрогліфи Стародавнього Єгипту ваблять своєю красою тих, котрі не вміють їх читати (а просто бачать у них фантастичні малюнки), «їзда Королів» теж така гарна, бо зміст її послання давно вже згубився, тому зі ще дужчою силою сприймаються жести, барви, слова, привертаючи увагу до них самих, до їхніх аспектів, до їхнього виразу.

Отак моя нехіть до невиразного початку цієї церемонії, на мій превеликий подив, пропала, і мене раптом захопило видовище цієї ходи на конях, що помалу рухалася від хати до хати; та й гучномовці, що ще хвилину тому транслювали брязкітливий голос співачки, раптом замовкли, і чутно було (крім гуркоту автомобілів, який я вже давно вилучив із моїх акустичних вражень) тільки своєрідну мелодію закликів.

Мені хотілося лишитися там, заплющити очі й слухати: я усвідомив, що тут, у селі, в самісінькому серці Моравії, я чую вірші, вірші в первісному значенні цього слова, яких не почуєш ні по радіо, ні по телевізору, ні на сцені, вірші, що звучать як урочистий ритмічний поклик, що існує ще на межі слова і співу, вірші, що захоплювали слухача вже самісінькою силою їхнього ритму, як ото захоплювали слухачів оті вірші, що звучали в античних амфітеатрах. То була висока і поліфонічна музика: кожен вістовий промовляв свої вірші монотонно, та різною висотою звуку, тож голоси несамохіть зливалися в акорд; до того ж вигуки вістових лунали не одночасно: кожен виголошував вірші іншої миті, біля іншої хати, тож голоси, що долинали зусібіч і не водночас, звучали немов різноголосий канон; один закінчував, другий був іще посередині, аж вклинювався і третій, уже на іншій тональності.

Довго прямувала «їзда Королів» головною вулицею (весь час полохаючись автомобілів, що проїздили там), а потім розділилася: праве крило продовжило свій шлях прямо, а ліве повернуло у вуличку, й там його увагу привернула жовта хатка за низькою огорожею, з горідчиком, де було повно різнобарвних квітів. Вістовий почав весело гукати: перед хатою гарна криниця стоїть, а у хаті вовцюган сидить, маючи на увазі хазяйчиного сина, і справді, перед хатою була помпа, і сорокарічна гладунка-господиня, якій полестило те, як прозвали її синочка, зареготалася і вручила купюру вершникові (який збирав данину), а той гукнув: «Для короля, матінко, для короля’». Купюра зникла в кошику, притороченому до сідла, аж під’їхав іще один вістовий і почав казати, що жіночка ця зваблива і гарнюня, та він ліпше скуштував би її давньої слив'янки; при цьому він задер голову і притулив до вуст стулену руркою долоню, наче одним духом лигнув добрячу чарчину. Всі довкола зареготалися, а господиня, збентежившись і зрадівши водночас, побігла до хати; звісно ж, вона про все подбала наперед, бо відразу ж вийшла з пляшкою і чарчиною й поналивала вершникам горілки.

Поки вони пили і жартували, трохи далі, з пажами обабіч себе, непорушно і поважно випроставшись у сідлі, сидів на коні король, як, либонь, і годилося сидіти королям, відгородившись повагою, байдужістю й самотою від галасливого сум’яття їхнього війська. Коні обох пажів тулилися кожен зі свого боку до королівського коня, тож ті три вершники майже торкались один одного, чобіт до чобота (у їхніх коней були на грудях великі пряничні серця, оздоблені блискітками і кольоровим цукром, на лобі паперові ружі, у гриви заплетені барвисті стьожки). Усі три мовчуни вбрані були в жіночі сукні: рясні спідниці, накрохмалені рукави з бганками, на головах гаптовані чепчики; тільки король, єдиний поміж ними, мав на голові сяйливу срібну діадему, з якої спадали довгі широкі стрічки, посередині червона і дві блакитні по боках, які цілком затуляли його обличчя і надавали йому особливого, величного вигляду.

Мені аж дух забило, коли я побачив цю непорушну трійцю; двадцять років тому я теж, як і вони, сидів на пишно вбраному коні, але тоді я бачив «їзду Королів» ізсередини, то нічого не помічав. Тепер я побачив її по-справжньому й очей не міг відвести: король сидить на коні (за кілька метрів від мене), скидаючись на загорнуту в простирало статую, яку пильно охороняють; та й хтозна, подумалося мені, може, це не король, а королева; може, це королева Люція, що постала переді мною у своєму достеменному образі, адже її справжній образ таки прихований.

І тієї миті я подумав собі, що Костка, поєднуючи в собі вперте розумування і мрійливість, був, хоч що кажи, химерний чолов’яга, тож усе, що він розповідав, можливе, але таки непевне; звичайно, знав він Люцію й, може, і багато знав про неї, однак найголовніше було йому невідоме: Люція щиро кохала того вояка, що хотів оволодіти нею в кімнаті, яку він винайняв у гірника; чому так поважно сприйняв я історію про те, що Люція збирала квіти від невиразної тяги до благочестя, якщо я пам’ятаю, що збирала вона їх для мене? І якщо вона ні слова не сказала про це Костці, якщо не сказала і про ті пів року ніжності й кохання, значить приховала навіть від нього цю таємницю, вчинила її недоступною, а отже, і він не знав її як слід; та й хтозна, чи задля нього перебралася вона жити в це містечко; може, опинилася вона тут випадково, але цілком можливо, що приїхала сюди через мене, адже вона знала, що це моє місто. Відчував я й те, що її зґвалтування — правда, та сумнівався, що обставини його достеменні: ця історія