Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

Розділ 40

По кімнаті розкидані іграшки, манна каша не доїдена, а моя дворічна донька сидить на підлозі і дориває останні цілі фотографії, котрі ще недавно лежали у папці на столі. Кидаюсь до неї, намагаюсь вирвати з ручок останню цілу фотокартку, та доня моя сильна, тримає міцно. Пухке личко кривиться, губки незадоволено надуваються.

-         Соню, що ж ти накоїла, - з жалем вимовляю, на кінець відібравши зім’яте фото. – Я ж залишила тебе на одну хвилину.

Соня по діловому протягує мені шматок паперу, якими встелена вся підлога. Ще недавно це були мої найкращі фотографії, які я відібрала для агентства. Час від часу вони замовляють у мене їх на певну тему, я підбираю, які найбільше підходять. Папку збиралась завтра віднести. Добре, що все є у цифровому вигляді, прийдеться знову роздруковувати.

Не отримавши від мене ніякої реакції, Соня бубнить на своїй мові і знову протягує шматок фотографії. Я забираю його з маленької ручки і посміхаюсь.

-         Ти ж моя мала помічниця, - хвалю і вона задоволено посміхається мені. – Ну що, будемо одягатись? У нас ще сьогодні купа справ.

Я розчісую її чорне хвилясте волосся, зав’язую два хвостики, одягаю у легке, червоне платтячко. На дворі літо майже закінчилось, та все одно досить спекотна погода.

Ми виходимо з квартири. Соня біжить попереду, обнімаючи свого улюбленого плюшевого зайчика. Біля дому на дитячому майданчику досить людно, але ми його минаємо і йдемо далі. Дочка ностальгічно оглядається на діток, котрі граються і веселе сміються. Знаю, їй хочеться зараз теж до них, та скоро у неї день народження і потрібно все підготувати.

На сусідній вулиці є невеличке кафе і я направляюсь туди. Рік назад ми там святкували день народження Соні, цього року вирішили вчинити так само.

Молода адміністраторка зустрічає нас з посмішкою. Я вчила її доньку в школі, поки не пішла у декрет, то ж ми трохи знайомі. Ми узгоджуємо святкове меню і ще деякі деталі. Задоволена результатом, ми покидаємо кафе.

Соня вередує і більше йти не хоче. Я беру її на руки. З кожним днем вона робиться все важча. Росте.

-         Ну що, сходимо до тьоті Галі? – запитую її і цілую у щоку.

-         Так, - вимовляє мала і радісно посміхається.

Соня любить туди ходити. Галя завжди її вгощає всякими смаколиками, а Марійка розважає своїми іграшками.

Сонце починає припікати і я прискорюю крок, щоб по швидше сховатись в прохолоді стін. Коли підходимо до будинку, помічаю, як з подвір'я виходить високий чоловік. Його статура мені здається знайомою. Я підходжу ближче, чоловік бачить мене і завмирає. За ці роки він зовсім не змінився. Такий же худий, бородатий, а неслухняне волосся здається ще довше.

-         Вітаю, Едуарде, - відзиваюсь, коли між нами залишається лише декілька метрів.

-         Надя, - протягує він моє ім’я, наче смакує. – Який я щасливий тебе зустріти.

Його зацікавлений погляд ковзає по Соні, котра зручно розмістилась у мене на руках.

-         Я не бачила тебе ще з тої осені. Де ти пропав? Чому не приїжджав до Галі?

Він ніяково відводить погляд, наче я його присоромила.

-         Ніяк не виходило, - відповідає. – Трохи подорожував по світі. Намагався зловити натхнення для творчості. А ти як поживаєш?

Він знову кидає погляд на дочку. Наче хоче знати, та боїться спитати.

-         Чудово, - посміхаюсь йому. – Заміжня. Це моя дочка Соня.

Художник з розумінням киває головою, ніяково переминається з ноги на ногу.

-         Чоловік твій, той хто я думаю? – завмирає, очікує відповіді.

-         Так. Він не такий, ким ти його вважаєш. Він хороша людина.

Чомусь мені хочеться виправдати Давида, щоб Едуард не думав про нього погано.

-         Я тобі вірю, - якось не впевнено говорить. – У тебе чудова донька.

Мені приємно таке чути. Дивлюсь задоволено на Соню, котра прискіпливо розглядає чужого дядю. Вона хмурить брови і супить губки. Наче не розуміє, чому її мама так довго говорить з чужим чоловіком.

-         Дякую, - посміхаюсь художнику і направляюсь до хвіртки. – Нам пора. Може ще зустрінемось.

Проходжу повз нього досить близько, він не відступає, ніби хоче щоб наші руки торкнулись. Чоловік проводить нас поглядом, я відчуваю його плечима, коли іду до дверей.

-         Надю, - гукає, я вже збираюсь заходити у будинок. На мить оглядаюсь. – Вибач, що тоді поїхав і не попрощався. Іноді я роблю те, про що потім жалкую.

-         Це вже в минулому, - мені здається ми зараз говоримо зовсім не про його від’їзд. – Я вже не серджусь.

-         Це добре, - говорить з полегшенням.

І ми розходимось у різні сторони. Можливо, якби доля повернулась по іншому, ми б були хорошими друзями.

У  будинку прохолодно і пахне чимось смачним. Відпускаю Соню на підлогу і вона радісно біжить на кухню. Знає звідки дістане добреньке. Галя, обмазана в муці, сидить за столом з черговою книгою. Поруч з нею дека, наповнена пухкими пиріжками, котрі готуються випікатись.

-         О, які гості, - помітивши нас, радіє господиня, і вмить залишає книгу без уваги.

Соня підбігає до неї, і та садить її собі на руки і цілує у щічку.

-         Ми встигли якраз на пиріжки, - коментую і присідаю з іншого боку столу.

-         Прийдеться трохи почекати, лише перша партія допікається, - бідкається Галя.

-         Нічого, - відмахуюсь рукою. – Ми зачекаємо. Ми нікуди не спішимо. В кафе сходила, все владнала. То ж в неділю чекаємо вас.

-         Обов’язково будемо, - обіцяє Галя і знову цілує Соню, котра вже насиділась і сповзає з колін на підлогу. – Де я пропущу день народження своєї похресниці.

-         Тільки що бачила Едуарда, - змінюю тему і жінка різко підносить на мене очі. – Давно приїхав?

-         Десь тиждень. Говорить що скоро з’їжджає. Мені здається, що він ще більш відлюдний ніж був.

-         Зате художник чудовий, - сумно зітхаю і Галя лише розуміючи киває.

Я думаю, що якраз ця його самотність зробила з нього такого чудового майстра.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍