Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Розділ 52

Я активував свій "Морок" відкрито, не криючись і не приховуючи його роботи, адже прийшов той час, коли на кін поставлено все, коли я можу перевірити, чи справді я геніальний програміст, як казали про мене Гречук та Ґедзь (чи - як там його називала Діана? - Мемфіс). Також я поставив на себе максимальний захист, який тільки зміг, навіть дістав із кишені куртки той обруч, який запобігає виходу у реал з вірту, котрий тицьнув мені Ґедзь у тюрмі. Я знав, буде дуже важко, переді мною стояло майже нездійсненне завдання...

Бронзівки навколо нас раптом усі завмерли, а потім почали видавати тихий, майже непомітний звук: відчули, що мій "Морок" починає працювати.

- Що це за звуки? - спитала Діана, переступаючи залишки кібербратчика, де смарагдові жуки догризали останні частини деталей робота.

Замість нього тепер на підлозі лише вгадувалися обриси кібербратчика, залишки основ програмного забезпечення, яке його обслуговувало, формувало й візуалізувало у вірті.

- Бронзівки готуються до роботи, - пояснив я.

Дівчина поглянула у вікно й здивовано ахнула: Імпульсна вежа, котра знаходилася зовсім близько, змінювалась.

Я підійшов до Діани-Кі ближче, взяв її за руку.

- Я мушу попрощатися з тобою, Діано! І з Кі також, хоч вона й альтернатива штучному інтелекту, майже богиня в зоні "Смарагд", але я не впевнений, що вона виживе. Тобто, можливо, її оболонка й буде збережена, сирці програм та скрипти збережуться, але при відновленні, якщо таке колись буде, вона вже не буде тією Кі, якою я її знав... І ти, Діано, - я замовк, вглядаючись в кохану жінку, яку отримав із небуття так недавно і знову мушу прощатися, можливо, назавжди...

Намагався запам'ятати блакить очей, тонкі риси рідного обличчя...

- Ти зараз вийдеш із віртуальної реальності, Діано, і я не впевнений, що ми коли-небудь ще побачимося... Не перебивай мене, не треба! - хитнув я головою, побачивши, що дівчина хоче заперечити. - Я нічого не буду пояснювати, ти побачиш сама. Прощавай!

Я торкнувся її губ своїми - і очі Кі потускніли, стали знову скляними, цим поцілунком я примусово змусив Діану вийти з вірту, залишити тіло Кі. Не люблю довгих прощань. Ненавиджу!

Я відступив на крок від Кі й бронзівки поповзли по її ногах - за мить переді мною знаходився ледь помітний схематичний  образ дівчини, яка колись була програмою, котрої боявся навіть ШІ Віктор.

Жуки загуділи гучніше, стіни будинку раптово зникли, як і все навколо мене в радіусі метрів десяти, а навала жуків зеленою хвилею накинулася на завмерлих у неприродних позах поліцейських та кібербратчиків, які незабаром стали блідими тінями самих себе, наче скляними, прозорими, майже непомітними, хоча й зберігали первинні форми, проте становили тільки основи для частин програми, якими вони й були.

Перед моїми очима почалася пікселізація простору, синьо-зеленими хвилями захитався вірт, переплетений із тим псевдореалом, яким я вважав життя в цьому просторі, - бронзівки мали вигляд зелених маленьких квадратиків, неначе мікроскопічних частинок гігантського пазла, яким була зона "Смарагд". Я активував її, як джіпіес-мапу, й перед моїм внутрішнім зором постала вся величезна територія, якою керував всесильний ШІ Віктор. Він явно теж тут ще існував, бо я не міг його так легко вбити в образі Ентомолога, але він не подавав поки що ознак діяльності. Напевно, програмісти Трістана в реалі гарячково відновлювали його резервну копію, або й він сам це робив, бо був досить розвиненим інтелектом, який знав багато і вчився на своїх помилках.

Всі Імпульсні башти на моїй уявній і певною мірою віртуальній мапі в моїй голові горіли зеленим. Це означало, що всі мої смарагдові жуки зайняли свої позиції, долетіли до кожної з веж і, почавши клонуватися максимально швидко, набрали необхідну кількість цифрових комах. Необхідну для того, щоб сформувати альтернативну вежу і створити таку звукову і цифрову хвилю, яка б поширила мій "Морок" миттєво по всій зоні, як вибух, як цунамі, як гігантський феєрверк. А для цього мені потрібен був цифровий, вірусний, схожий на звуковий резонанс. Резонанс величезної сили, який би сколихнув простір зони "Смарагд" і поширив мій "Морок" миттєво по всій території цього віртуального простору.

Я сконцентрувався. Поширив діапазон дії мого "Мороку" на найближчу Імпульсну вежу, біля котрої стояв будинок Ентомолога. Вона відгукнулася низьким гудінням бронзівок. Жуки, потрапивши на вежу, самі сформували смарагдову подібну конструкцію, знищивши існуючу і взявши за основу її форму.

Звук почав посилюватися. Десь зліва почулося далеке гудіння іншої Імпульсної вежі, а це значило, що і вона перетворена моїми вірусними жуками на слухняний і підвладний мені резонатор.

Незабаром весь простір навколо мене коливався під впливом звуків, які видавали всі вежі по периметру зони "Смарагд".

Це був жахливий звук! Він вивертав нутрощі й змушував все тіло тремтіти, як у пропасниці. Але резонанс вимагав повної концентрації та направлення енергії "Мороку" на підсилення тих звукових хвиль, які ще не наклалися на інші.

Всі вісім веж "Смарагду" звучали трохи по-різному. І я почав панікувати, що в мене не вийде. А по моїх ногах вже повзли мої бронзівки, котрі, як виявилося, були дуже сильними! Адже яким би я не був хазяїном ситуації, я знищую програми, деформую віртуальний світ, буквально дефрагментую його! Але ж оскільки сам його частина - то і мене буде стерто!

Це я теж знав. І хоч захист стояв максимальним - все одно і "Морок", і вірусні бронзівки робили свою роботу: я зникав з вірту, мене витісняло у реальний простір, де невідомо, що мене чекатиме.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍