Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

версію з підставою, залишається на боці Райкера і протистоїть ВВС аж до кінця, а коли вони програють… — я кивнув. — Коли вони програють, вона бере на себе іпотеку за чохол, щоб уберегти Райкерове тіло від міського аукціону. І йде шукати нові докази?

— Вгадали. Вона вже подала апеляцію, але запустити диск вона зможе щонайменше за два роки від початку ув’язнення, — Баутіста щиро, від душі зітхнув. — Як я вже казав, це її мучить.

Ми трохи посиділи мовчки.

— Знаєте, — нарешті сказав Баутіста, — я, мабуть, піду. Сидіти тут і говорити про Райкера Райкерові в обличчя — це вже якось дивно. Не знаю, як Ортеґа це витримує.

— Це просто норма життя в сучасну епоху, — відповів я йому й вихилив свою випивку.

— Так, мабуть, так. А я б наче вже мав до цього звикнути. Я півжиття проводжу за розмовами з жертвами, які носять чужі обличчя. Про покидьків я взагалі мовчу.

— То ким ви вважаєте Райкера? Жертвою чи покидьком?

Баутіста насупився.

— Фігове запитання. Райкер був добрим копом, який припустився помилки. Це не робе його покидьком. І жертвою теж не робе. Просто людиною, що облажалася. Я сам живу десь за квартал від цього.

— Звісно. Вибачте, — я потер вилицю. В розмовах Посланців таких проколів бути не повинно. — Я трохи втомився. Здається, той квартал, в якому ви живете, мені знайомий. Думаю, я піду посплю. Якщо хочете ще випити, перш ніж піти, пригощайтеся. Я платитиму.

— Ні, дякую, — Баутіста допив те, що залишалося в його склянці. — Правило старого копа: ніколи не пий на самоті.

— Здається, мені треба було стати старим копом, — я встав, злегка похитуючись. Може, Райкер і смалив так, ніби йому набридло жити, але стійкістю до алкоголю він не відзначався. — Гадаю, ви самі спокійно можете вийти.

— Аякже, — Баутіста підвівся, щоб піти, а ступивши з півдюжини кроків, обернувся. Він зосереджено насупився. — А, так. Ясна річ, мене тут ніколи не було, гаразд?

Я відмахнувся й запевнив його:

— Вас тут ніколи не було.

Він задумливо всміхнувся, і його лице раптом почало здаватися дуже молодим.

— Так. Добре. Мабуть, ще побачимося.

— Побачимося.

Я провів його поглядом, а тоді з жалем пропустив потроху у свої одурманені чуття жахливо холодні процеси самоконтролю посланця. Повернувшись у неприємно тверезий стан, я взяв з барної стійки Кертісові наркотичні кристали й пішов поговорити з «Гендріксом».

Розділ двадцять перший

— Знаєте щось про синаморфестерон?

— Чула.

Ортеґа байдужо копирсалася в піску носаком чобота. Пісок ще був вогкий після відпливу, і сліди позаду нас наповнювалися вологою. Підковоподібний пляж був порожній. Крім нас, там були лише мартини, які шикувалися в геометричні фігури ген-ген угорі.

— Ну, раз ми вже чекаємо, може, розкажете мені?

— Гаремний наркотик, — побачивши мій порожній погляд, Ортеґа нетерпляче надула щоки. Судячи з її поведінки, спалося їй кепсько.

— Я нетутешній.

— Ви ж мені казали, що були на Шарії.

— Так. Як військовий. Часу на ознайомлення з культурою в мене було не так уже й багато. Ми були надто зайняті вбивством людей.

Останнє було не зовсім правдою. Після пограбування Зігічче посланці серйозно зайнялися механікою створення лояльного Протекторату режиму. Бунтівників винищували, в осередки опору проникали, а тоді їх знищували, колаборантів вводили в політикум. При цьому ми чимало дізналися про місцеву культуру.

Я попросив переведення ще до закінчення.

Ортеґа прикрила рукою очі й оглянула пляж в обох напрямках. Жодних рухів. Вона зітхнула.

— Це — підсилювач чоловічих реакцій. Стимулює агресію, статеву міць, упевненість. На вулицях Близького Сходу та Європи його називають «жеребцем», на півдні — «торо». У нас тут його небагато, обстановка на вулицях спокійніша. І я цьому рада. Судячи з того, що я чула, він може бути дуже шкідливим. Ви натрапили на нього вчора ввечері?

— У певному розумінні, — це практично збігалося з тим, що я дізнався вчора з бази даних «Гендрікса», але в коротшій формі та з меншою кількістю хімічних термінів. Кертісова ж поведінка ідеально відповідала переліку симптомів і побічних ефектів. — Припустімо, що я хочу роздобути трохи цієї штуки. Де б я міг її взяти? Ну, з легкістю.

Ортеґа пильно поглянула на мене і пройшла до сухішого піску.

— Як я вже казала, у нас тут його небагато, — промовила вона в ритмі своїх вимучених кроків, загрузаючи ногами в піску. — Вам би довелося попитати людей. Когось, хто має зв’язки не лише на місцевому рівні. Або синтезувати його тут. Але я не знаю. Якщо йдеться про дизайнерські гормони, це цілком може бути дорожче, ніж просто купити речовину на півдні.

На гребені дюни вона зупинилась і знову роззирнулася довкола.

— Де її носить?

— Може, вона не приїде, — безрадісно припустив я.

Я й сам не надто добре поспав. Більшу частину ночі після відходу Родріґо Баутісти я роздумував над недоречно зазубленими фрагментами банкрофтівської головоломки та переборював сильне бажання покурити. Здавалося, я ледве вмостив голову на подушці, коли «Гендрікс» розбудив мене дзвінком від Ортеґи. Тоді ще було непристойно рано.

— Вона приїде, — сказала Ортеґа. — Канал заброньовано на її персональний передавач. Виклик, напевно, затримується через систему безпеки на вході. Ми пробули тут усього секунд із десять реального часу.

Я здригнувся від холодного вітру з моря й не відповів. Угорі знову вишикувалися мартини. Ця віртуальність була дешева й не призначалася для тривалого перебування.

— Цигарки маєте?

Я сидів у холодному піску й курив з якимось машинальним завзяттям, аж раптом на правому краю затоки щось ворухнулося. Я випрямився і примружив очі, а тоді поклав долоню на руку Ортезі. Цей рух обернувся на стовп чи то піску, чи то води, піднятий у повітря поверхневим транспортом, який швидко рухався, прямуючи до нас уздовж пляжу.

— Я ж вам казала, що вона приїде.

— Або приїде хтось інший, — пробурмотів я, зіп’явся на ноги й потягнувся до «Немекса», якого, звісно, не було на місці. Мало які віртуальні форуми дозволяли у своїх конструктах вогнепальну зброю. Натомість я струсив пісок з одягу й пішов уздовж пляжу, ще намагаючись позбутися неприємного відчуття, що тут я марную час.

Тепер транспорт опинився досить близько, щоб його стало видно, перетворився на темну крапку на тлі хмари власного сліду. Я чув його мотор, який пронизливо верещав, перекрикуючи меланхолійне квиління мартинів. Я повернувся до Ортеґи, яка досі незворушно стежила біля мене за апаратом, що наближався.

— Трохи забагато як на телефонний дзвінок, хіба ні? — в’їдливо сказав я.

Ортеґа знизала плечима й викинула цигарку в пісок.

— Гроші — не гарантія смаку, —