Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

промовила вона.

Цятка, що мчала, обернулася на низенький одномісний наземний реактивний транспорт із плавцями, пофарбований у переливчасто-рожевий колір. Він пробирався крізь неглибокі хвилі на краю води, безладно розбризкуючи за собою воду та розсипаючи мокрий пісок, але за кількасот метрів його пілотеса, вочевидь, побачила нас, тому що маленьке суденце відійшло на більшу глибину та помчало до нас, лишаючи по собі пінистий слід, удвічі вищий за себе.

— Рожевий?

Ортеґа ще раз знизала плечима.

Наземний реактивний апарат вийшов на берег метрів за десять від нас і з дрижанням спинився; довкола нього приземлилися потривожені грудки мокрого піску. Коли буря, якою супроводжувалося його прибуття, вщухла, люк відкинувся назад і звідти вилізла постать у чорному одязі та шоломі. Те, що постать була жіноча, було більш ніж очевидно завдяки обтислому льотному костюму, який закінчувався чоботами, інкрустованими вигадливим срібним візерунком.

Я зітхнув і пішов за Ортеґою до апарата.

Жінка в льотному костюмі зіскочила в мілку воду й похлюпала нам назустріч, смикаючи за замки на своєму шоломі. Коли ми зустрілися, шолом знявся, і по плечах костюма розсипалося довге мідне волосся. Жінка захилила голову і трусонула волоссям, демонструючи обличчя з широкими вилицями та великими, виразними оніксовими очима, вишуканим носом і пишно виліпленими вустами.

Давній, примарний натяк на красу Міріам Банкрофт, якою колись відзначалася ця жінка, було повністю стерто.

— Ковачу, це Лейла Беґін, — офіційно промовила Ортеґа. — Пані Беґін, це Такеші Ковач, найманий детектив Лоренса Банкрофта.

Великі очі відверто мене оцінили.

— Ви з іншої планети? — звернулася вона до мене.

— Так. Зі Світу Гарлана.

— Так, лейтенантка про це згадувала, — голос Лейли Беґін відзначався добре відтвореною хрипкістю та акцентом, який вказував на те, що вона не звикла говорити аманглійською. — Можу лише сподіватися, що це означає, що ваш розум відкритий.

— Відкритий до чого?

— До правди, — Беґін здивовано поглянула на мене. — Лейтенант Ортеґа казала мені, що вас цікавить правда. Може, підемо?

Не чекаючи на реакцію, вона пішла вздовж прибою. Я перезирнувся з Ортеґою, яка тицьнула великим пальцем, але сама навіть не ворухнулася. Я повагався пару секунд, а тоді пішов за Беґін.

— А що там за правда? — запитав я, наздогнавши її.

— Вас було найнято, щоб дізнатися, хто вбив Лоренса Банкрофта, — напружено промовила вона, не роззираючись довкола. — Ви бажаєте знати правду про те, що сталося в ніч його смерті. Хіба це не так?

— Отже, ви не думаєте, що це було самогубство?

— А ви?

— Я перший спитав.

Я побачив на її губах слабеньку усмішку.

— Ні. Не думаю.

— Дайте-но вгадаю. Ви підозрюєте Міріам Банкрофт. Лейла Беґін зупинилася й розвернулася на шикарно оздобленому підборі.

— Виз мене кепкуєте, пане Ковач?

В її очах було щось таке, від чого з мене враз здиміла вся дратівлива веселість. Я хитнув головою.

— Ні, я з вас не кепкую. Але я маю рацію, чи не так?

— Ви зустрічалися з Міріам Банкрофт?

— Так, трохи.

— Без сумніву, вона здалася вам чарівною.

Я ухильно знизав плечима.

— Часом дещо різкою, але загалом — так. Слово «чарівна» підійде.

Беґін подивилася мені в очі й серйозно сказала:

— Вона психопатка.

І знову пішла. Ще мить — і я пішов за нею.

— Термін «психопат» уже не має вузького значення, — обережно промовив я. — Часом я чув, як його застосовували до цілих культур. Раз чи двічі його навіть застосовували до мене. Реальність у наш час така гнучка, що важко сказати, хто від неї відірваний, а хто — ні. Можна навіть сказати, що це розрізнення безглузде.

— Пане Ковач, — тепер у голосі жінки вчувалася нетерплячість. — Міріам Банкрофт напала на мене, коли я була вагітна, і вбила мою ненароджену дитину. Вона знала, що я вагітна. Вона діяла навмисне. Ви коли-небудь були на сьомому місяці вагітності?

Я хитнув головою.

— Ні.

— Шкода. Через це щонайменше раз маємо проходити ми всі.

— Це важкувато ввести в законодавство.

Беґін скоса глянула на мене.

— У цьому чохлі ви схожі на людину, знайому зі втратами, але це — оболонка. Чи є ви тим, чим здаєтеся, пане Ковач? Чи знайомі ви зі втратами? Ми зараз говоримо про непоправні втрати. Чи знаєте ви, що це таке?

— Думаю, так, — промовив я — жорсткіше, ніж хотів.

— Тоді ви зрозумієте мої почуття до Міріам Банкрофт. На Землі кортикальну пам’ять встановлюють після народження.

— Там, звідки я родом, теж.

— Я втратила ту дитину. Її не повернути ніякою технікою.

Я не міг зрозуміти, реальним чи вдаваним було збудження в голосі Лейли Беґін, але втрачав фокус. Я повернувся до початку.

— Це не дає Міріам Банкрофт мотиву для вбивства чоловіка.

— Та ні, якраз дає, — Беґін знову нагородила мене косим поглядом, і на її обличчі знову з’явилася гірка усмішка. — Я не була окремим інцидентом у житті Лоренса Банкрофта. Як він, на вашу думку, мене зустрів?

— Я чув, що в Окленді.

Її усмішка розквітла й перетворилася на жорстокий сміх.

— Який евфемізм. Так, звичайно, він зустрів мене в Окленді. Він зустрів мене в місці, яке називали М’ясною Полицею. Місце не надто шикарне. Лоренсові було потрібно деградувати, пане Ковач. У нього на це стояло. До мене він займався цим десятиліттями, і я не знаю, чому він став би зупинятися після мене.

— Отже, Міріам раптом вирішує: досить — і продірявлює його?

— Вона на це здатна.

— Не сумніваюся, — в теорії Беґін було повно дірок, як у полоненому шарійському дезертирі, але я не збирався детально розповідати цій жінці про те, що знав. — Ви, як я розумію, не маєте жодних почуттів до самого Банкрофта? Ані добрих, ані поганих.

Знов усмішка.

— Я була повією, пане Ковач. Доброю. Добра повія відчуває те, чого від неї хоче клієнт. Ні для чого іншого простору немає.

— Ви маєте на увазі, що можете отак просто відключити власні почуття?

— Ви маєте на увазі, що самі цього не можете? — відказала вона.

— Гаразд, яких почуттів хотів від вас Лоренс Банкрофт?

Вона зупинилася й повільно розвернулася до мене. Мені стало так ніяково, наче я щойно дав їй ляпаса. Її обличчя від спогадів стало подібним на маску.

— Тваринної нестримності, — нарешті промовила вона. — А далі — беззастережної вдячності. І я перестала відчувати як те, так і інше, щойно він перестав мені платити.

— А що ви відчуваєте зараз?

— Зараз? — Лейла Беґін перевела погляд на море, наче звіряючи температуру бризу з температурою свого внутрішнього світу. — Зараз я не відчуваю нічого, пане Ковач.

— Ви погодилися зі мною поговорити. У вас, напевно, була якась причина.

Беґін зневажливо махнула рукою.