Читати книгу - "Якщо кров тече"

class="p">— Ти знову не їси, — каже Шарлотта і йде раніше, ніж Голлі встигає відповісти.

Голлі дивиться їй услід.

— Ніколи не відчепиться, га?

Цього разу сміється вже Голлі. Не може втриматися.

— Ніколи.

— Отож, ніколи. Ти не Джейні.

— Ні. — І вона чекає.

— Ти… — Вона майже чує, як крутяться іржаві шестерні. — Голлі.

— Саме так. — Вона плескає його по руці.

— Я хотів би повернутися до своєї кімнати, але не пам’ятаю, де вона.

— Я знаю дорогу, — каже Голлі. — Я тебе відведу.

Вони повільно йдуть коридором.

— А що то була за Джулія? — питає Голлі.

— Гарна, як світанок, — каже дядько Генрі.

Голлі це здається достатньою відповіддю. Цей рядок, безперечно, кращий за будь-який з тих, які колись писала вона.

Уже в кімнаті вона намагається провести його до крісла під вікном, але він відпускає її руку і йде до ліжка, де сідає, зчепивши руки між коліньми. Він схожий на підстаркувату дитину.

— Мабуть, полежу, люба. Я втомився. Шарлотта мене втомлює.

— Іноді вона й мене втомлює, — каже Голлі.

У минулому вона б ніколи не зізналася в цьому дядькові Генрі, котрий надто часто був материним союзником, але це вже інший чоловік. У певному сенсі, набагато м’якший. Крім того, за п’ять хвилин він забуде її слова. А за десять — що вона тут була.

Вона схиляється поцілувати його в щоку, а тоді її губи зупиняються біля самої його шкіри, бо він каже:

— Що з тобою? Чого ти налякана?

— Я не…

— Налякана. Я бачу.

— Гаразд, — каже вона. — Так. Я налякана.

Яке полегшення — визнати це. Сказати вголос.

— Твоя матір… моя сестра… на язику крутиться…

— Шарлотта.

— Так. Шарлі — вона боягузка. Завжди такою була, ще з дитинства. Не хотіла заходити у воду в… як його… не можу пригадати. І ти була боягузкою, але переросла.

Вона вражено дивиться на нього. Мову відібрало.

— Переросла, — повторює він, а тоді витягає ноги з човганців і закидає їх на ліжко. — Я подрімаю, Джейні. Тут непогано, але було б добре мати оту штуку… яку треба крутити…

Він заплющує очі.

Голлі йде до дверей з опущеною головою. На її обличчі сльози. Вона бере з кишені серветку й витирає їх. Не хоче, щоб Шарлотта побачила.

— Якби ж ти пам’ятав, як урятував ту жінку від падіння, — каже вона. — Санітарка сказала, що ти рухався, як та блискавка.

Але дядько Генрі не чує. Дядько Генрі заснув.

2

Зі звіту Голлі Ґібні для детектива Ралфа Андерсона:

Я збиралася закінчити цей звіт минулого вечора в мотелі у Пенсильванії, але з’явилась одна родинна справа, тож натомість я поїхала до матері. Тут важко. Багато спогадів, переважно недобрих. Але я залишуся на цю ніч. Краще так. Мама зараз вийшла на закупи до ранньої різдвяної вечері, яка, певно, не буде смачною. Вона ніколи не була кулінарно обдарована.

Я сподіваюся закінчити свою справу з Четом Ондовскі — тобто з істотою, яка так себе називає, — завтра ввечері. Я боюся — нема сенсу це заперечувати. Він пообіцяв, що ніколи більше не вчинить подібного до школи Макріді. Пообіцяв, не обдумавши й не кліпнувши оком. Я цьому не вірю. Білл би не повірив, і я впевнена, що й ти б не повірив. Йому це надто добре смакує. Мабуть, йому також смакує бути героєм-рятівником, хоч він мусить розуміти, що привертати до себе увагу — не найкращий варіант.

Я подзвонила Дену Беллу й сказала, що збираюся покласти Ондовскі край. Я подумала, що, як колишній полісмен, він зрозуміє і схвалить. Він схвалив, але сказав мені бути обережною. Я намагатимусь, але збрешу, якщо не скажу, що в мене дуже погане передчуття. Я також подзвонила подрузі, Барбарі Робінсон, і сказала, що залишуся в матері на суботню ніч. Мені треба, щоб вона і її брат Джером думали, буцімто завтра мене не буде в місті. Що б зі мною не сталося, хочу точно знати, що вони не наражатимуться на небезпеку.

Ондовскі тривожиться про те, що я можу зробити зі здобутою інформацією, але він також упевнений у собі. Він уб’є мене, якщо зможе. Я це знаю. Чого він не знає, то це того, що я вже бувала в схожих ситуаціях і не недо­оціню його.

Білл Годжес, мій друг і колишній напарник, згадав мене в заповіті. Я отримала виплату від його страховки життя, але були й інші сувеніри, які значать для мене набагато більше. Одним з них стала його службова зброя, «сміт-енд-вессон» 38-го калібру для військових і поліції. Білл казав, що більшість полісменів тепер носять «ґлок-22», в якому п’ятнадцять патронів замість шести, але сам він старомодний і пишається цим.

Мені зброя не подобається — насправді, я її ненавиджу — але завтра я скористаюся Білловою без вагань. Я нічого не обговорюватиму. Мені вистачило однієї розмови з Ондовскі. Я вистрелю йому в груди, і не тільки тому, що завжди найкраще стріляти ближче до центру маси — я запам’ятала це зі стрілецьких курсів, які пройшла два роки тому.

Справжня причина в тому, що…

[Пауза]

Пам’ятаєш те, що сталося в печері, коли я вдарила знайдену нами істоту по голові? Звісно, пам’ятаєш. Таке сниться й не забувається. Мені здається, що сила — фізична сила, яка оживлює таких істот, — це якийсь чужинський мозок, що замінив людський, колишній, який захопили. Я не знаю, звідки та сила береться, і не хочу знати. Постріл у груди може не вбити цю істоту. По правді, Ралфе, я на це навіть сподіваюся. Думаю, є інший спосіб назавжди її спекатися. Розумієш, через один глюк…

Матір щойно під’їхала. Спробую закінчити звіт пізніше сьогодні або завтра.

3

Шарлотта не дозволяє Голлі допомогти зі стравами. Щоразу, як донька заходить до кухні, Шарлотта кишкає на неї. Через це справа розтягується, але нарешті надходить пора вечеряти. Шарлотта вдягла зелену сукню, в яку вбирається кожного Різдва (і пишається тим, що досі вміщується в неї). Її різдвяний букетик — падуб із ягодами — пришпилений до звичного місця зліва на грудях.

— Автентична різдвяна вечеря, точнісінько як колись! — вигукує вона, заводячи Голлі до їдальні за лікоть. «Наче в’язня ведуть на допит», — думає Голлі. — Я зготувала все, що ти любиш!

Вони сидять одна навпроти одної. Шарлотта запалила свої аромасвічки, що пахкотять лемонґрасом, від чого Голлі кортить чхнути. Вони цокаються чарочками вина «Моґен Девід» (автентичне й еталонне фу) і вітають одна одну з Різдвом. Тоді настає черга салату, вже змащеного схожою на шмарклі ковбойською заправкою, яку Голлі терпіти не може (а Шарлотта вважає, що та її любить), і сухої, наче папірус, індички, котру можна ковтнути, тільки затопивши перед тим підливкою, щоб змастити прохід. Картопляне пюре взялося кавалками. Перетримана спаржа така ж розім’якла й гидка, як завжди. Смачний тільки (придбаний у крамниці) морквяний пиріг.

Голлі з’їдає все, що є на тарілці, і хвалить матір. Та сяє.

Після того як посуд помито (Голлі, як завжди, протирає рушником — мати не допускає її до миття, кажучи, що вона ніколи не вимиває усю «глевть» із каструль), вони переходять до вітальні, де