Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Як політичний мислитель він також поділяв деякі засадничі твердження Гедройця та Мєрошевського, зокрема щодо того, що головною цінністю є польська держава, а не польська нація та що орієнтуватися потрібно не на минуле, а на майбутнє[510]. Він оперував поняттям «державний», а не «національний» інтерес і згадував історію, щоб прояснити саме інтереси держави, а не прагнення нації. Він полюбляв повторювати: «Національний інтерес збігається з нашим raison d'etat[511]", а також що: «Історія не є і не може бути визначальним чинником у нашому розумінні сьогоднішньої реальності, як і не може бути тим, що визначає спосіб її творення. Європа змінюється»[512].

Згадка про Європу свідчить про те, що Скубішевський додав до східної програми «Культури» один із двох головних інтелектуальних компонентів. Він цінував переваги європейської ідеї й привабливість європейських інституцій, що (і на цьому слід наголосити) цілком залишилося поза увагою Гедройця та Мєрошевського, хоча перший провів більшість свого життя в Парижі, а другий — у Лондоні. Відносини з об'єднаною Німеччиною швидко покращились, прагматична аргументація Скубішевського щодо розв'язання східного питання переорієнтувалась із занепокоєння німецьким реваншизмом на дієву позицію, відповідно до якої Польща, щоб приєднатися до західних інституцій, мала вирішити власні східні проблеми. Скубішевський також усвідомлював практичну вагу міжнародного права, яке водночас могло слугувати підставою для належного трактування неоднозначних дій у теперішньому і бути підставою для розв'язання успадкованих із минулого національних проблем. Цей другий інтелектуальний внесок Скубішевського також був відсутній у планах «Культури».

Три інші його внески були ще практичнішими за своєю суттю. Перший полягав у непохитній терплячості, яку Скубішевський виробив ще до 1989 р., що дало йому змогу як міністрові закордонних справ не втаємничувати нікого в свої цілі, навіть якщо їх було вже майже досягнуто. Звісно, це важлива риса доброго дипломата, але умови для вироблення такої властивості в комуністичній Східній Європі були не найкращими[513]. Ще однією практичною чеснотою цього політика була здатність до самостійної важкої праці. Успадкувавши міністерство закордонних справ від комуністів, Скубішевський зіткнувся з організаційними проблемами: під час його каденції буденним стало бачити міністра, який пише власні промови під час подорожі літаком недержавної авіакомпанії. Третім внеском став вибір своїх співробітників, як, наприклад, Єжи Макарчика, відповідального за європейську та регіональну політику, який за короткий період у найвідповідальніший момент досяг у цьому великих успіхів, чи діяча «Солідарності» Костжеву-Зорбаса, що окреслив засади двох напрямків політики щодо польських східних сусідів. Загалом під час керівництва Скубішевського в його міністерстві з'явилось триста нових співробітників[514]. Це можна сприйняти як адміністративну дрібницю, але в політиці посткомуністичної Східної Європи наявність, набір і призначення на посади вже підготовленого персоналу часто мали вирішальне значення. Особливо це стосується таких делікатних моментів у політиці, як польська східна політика «двох напрямків».

ДВА НАПРЯМКИ

Польська східна політика була спрямована на роботу в двох напрямках: з центральним радянським урядом у Москві та з республіканськими урядами європейських радянських республік, особливо з Російською Федерацією, Литвою, Білоруссю та Україною. Скубішевський вважав, що Радянський Союз невдовзі розпадеться, а польська політика, як він пояснював, власне відображала зміни в самому Радянському Союзі. Сподівання на підтримку Горбачова й виведення з Польщі радянських військ визначали відносини з радянською владою в Москві. Водночас польська політика приділяла більше уваги контактам із республіками (включно з Російською Федерацією), ніж з центром. Польща підготувалась до міждержавних зв'язків, напівофіційно підтвердивши кордони, встановивши систематичні дипломатичні контакти й затвердивши в низці декларацій засади добросусідських відносин. Вона розглядала радянські республіки як повноцінних суб'єктів міжнародного права та як гідних рівного етичного й правового трактування. Навіть коли Скубішевський їхав до Радянського Союзу, він твердив: «У багатьох сферах наші відносини з різними республіками подібні до відносин між державами, цілком незалежними та суверенними». Він був єдиним політиком у світі, що неодмінно залучав радянські республіки до співпраці[515].

Литва була особливим випадком. Формально проголосивши незалежність задовго до розпаду Радянського Союзу (в березні 1990 р.), Литва не розглядалась де-юре як його складова, а її вимоги щодо незалежності викликали реваншистські заяви численної польської громади на території республіки. У серпні 1991 р. Польща стала другою державою (після Ісландії), що офіційно визнала незалежність Литви. Протягом двох попередніх років Скубішевський стверджував, що прагнення Литви мають бути задоволені відповідно до міжнародного права[516]. У 1989–1991 рр. представники польської меншини у Литві серйозно скомпрометували ці зусилля польської держави своїми вимогами щодо територіальної автономії, від яких сама Польща одразу відмежувалась. У жовтні 1989 р. в ноті Костжеви-Зорбаса йшлося про те, що єдиним партнером польської держави є литовська опозиційна група «Саюдіс» і що Польща не зробить нічого такого, що підтвердило б литовські побоювання польського реваншизму. Костжева-Зорбас вважав, що литовці мають всі підстави боятись Польщі більше, ніж поляки Німеччину, і виклав це бачення на папері за рік до підписання договору про кордони між Польщею та Німеччиною[517]. Скубішевський постійно наголошував, що Польща не має жодних територіальних претензій до Литви чи будь-якого іншого східного сусіда, та повторював прихильникам перегляду кордонів, що позиція, яку вони відстоюють, може призвести до кривавої війни й спровокувати німецькі претензії на заході[518].

Попри свою винятковість, випадок Литви підкреслює один важливий момент: політика «двох напрямків» розглядала польських партнерів як сусідні національні держави. Тоді як угорський прем'єр-міністр Йожеф Антал проголосив себе також і премєр-міністром всієї угорської діаспори, а сербський президент Слободан Мілошевич використав становище сербів у Косово, щоб здобути владу, польська зовнішня політика розглядала становище польських меншин як питання, що має бути розв'язане між національними державами, виходячи з міжнародних правових і етичних стандартів. З іншого боку, порівняння Польщі з Угорщиною та Сербією було не таке вже й безпідставне. Справді, у 1920 р. в Тріаноні Угорщина втратила дві третини своєї території, а в 1989 р. в сусідніх їй країнах мешкало два мільйони угорців. Хоча Польща й отримала компенсацію на заході, але в 1945 р. вона втратила майже половину своєї території, включно з двома з чотирьох найважливіших польських міст. У 1989 р. на землях східних сусідів Польщі залишалось понад мільйон поляків, більшість із яких була компактно розселена на литовських і білоруських територіях на межі з Північно-Східною Польщею[519]. Таким чином, половина поляків Радянського Союзу жила не далі трьохсот кілометрів від Вільнюса, який разом зі своїми околицями утворював доволі велику область, де більшість населення вважала себе поляками. Попри це, Польща, на відміну від Угорщини і Югославії, віддала перевагу відносинам із сусідніми країнами над прагненнями національної діаспори. У 1990–1991 рр. Польща співпрацювала саме з литовською національною державою, яка офіційно ще не існувала, а не з польською меншиною, чиї протести були цілком зрозумілими. Це було ознакою великої стратегії, що сприймала світ як спільноту національних держав.

ТРЕТІЙ НАПРЯМОК

Для «другого напрямку» в польській східній політиці щодо радянських республік були беззаперечні правові підстави. Ці республіки були правовими одиницями,