Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

створеними радянською конституцією, а їхню автономію підтримував Горбачов. Зрештою, існували підстави для того, щоб трактування Скубішевським населення радянських республік як «націй» відповідало загальній радянській практиці. Хай там як, а Радянський Союз був державою націй, розділеною на територіальні одиниці з національними назвами, його громадяни повинні були зазначати свою національність у паспортах. Утім, від Леніна до Горбачова радянська національна політика не передбачала можливості відокремлення республік, а отже, було менше правових підстав для неофіційного «третього напрямку» польської східної політики, тобто безпосередніх контактів колишніх польських опозиціонерів, що тепер були при владі у Варшаві, з українськими та литовськими національними діячами, що намагалися здобути національну незалежність і зруйнувати Радянський Союз. У 1989–1990 рр. цей неофіційний третій напрямок польської східної політики забезпечив Скубішевського інформацією про можливу підтримку національних опозиціонерів і підготував його до, як було зазначено в офіційному комюніке, візиту до «Радянського Союзу, Росії, України та Білорусі» у жовтні 1990 р. Насправді протягом року, коли Скубішевський був зайнятий відносинами з Німеччиною (осінь 1989 — осінь 1990 рр.), цей «третій напрямок» (відносини з опозицією) замінив напрямок «другий» (відносини з республіками), підготувавши грунт для пізнішого успіху останнього.

Проте так було радше з Україною, ніж з Росією, Білоруссю чи Литвою. Контакти між польськими опозиціонерами та російськими дисидентами були незначними й поодинокими, й у будь-якому разі в Росії ніколи не існувало чогось подібного до організованої націоналістичної опозиції з наміром «відокремитись» від Радянського Союзу. Зовсім з інших причин у поляків не було контактів із білорусами. Національний рух останніх був майже непомітним і зосереджувався на історичних та символічних питаннях, щодо яких поляки могли небагато сказати, а зробити — ще менше. Що стосується Литви, то хоча ветерани «Солідарності» й були найщирішими прихильниками «Саюдісу» литовські опозиціонери вирішили, що поляки хочуть захопити їхню країну та столицю Вільнюс[520]. Вони правильно зрозуміли, що польське литвофільство свідчило про те, що поляки вбачали в литовцях своїх «молодших братів», але помилково сприйняли польську культурну впевненість за прояви реваншизму. Литовські діячі все ще розглядали польську культуру як найбільшу загрозу своїй нації, і після 1991 р. їм знадобилось ще багато часу, щоб відмовитись від цієї вигідної й усталеної традиції на користь політичної співпраці.

Натомість в українській національній організації «Рух» діячі «Солідарності» знайшли готового й охочого до співпраці партнера[521]. В Україні національний рух був доволі сильним, щоб ставити питання про незалежність, але заслабким, щоб зрозуміти потребу в союзниках. Успіхи русифікаторської політики в Українській РСР переконали західноукраїнських патріотів, засновників «Руху», що радше Росія, а не Польща є головною загрозою українській нації[522]. Тоді як серед литовських патріотів радянська влада зміцнила образ Польщі як національного ворога, в Україні вона стала причиною перегляду позицій українцями, що у 1970-х рр. були свідками занепаду своєї національної культури. Польська меншина в Україні була приблизно такою ж, як і в Литві, але пропорційно вона була значно меншою. Тож коли вороже налаштовані польські організації проголосили неподалік від литовської столиці Вільнюса польську автономію, поляки в Західній Україні, що жили далеко від української столиці Києва, підтримали український національний рух. Крім того, якщо поляки в Литві зрідка асимілювалися з литовською культурою, то поляки в Україні розмовляли українською. З огляду на це українська опозиція була відкритішою для сприйняття ідей «Культури» та «Солідарності» ніж литовці, й охочіше бачила в Польщі приклад для наслідування[523].

Третій напрямок польської дипломатії забезпечив цим тенденціям своєчасну підтримку. Коли в серпні 1989 р. Польща здобула повний суверенітет, захоплення українців своїм західним сусідом досягло кульмінації. У вересні 1989 р. делегація «Солідарності» взяла участь в Установчому з'їзді «Руху», а Адам Міхнік звернувся з трибуни до переповненої зали о другій годині ранку: «Ми щасливі, що в цей момент Вашого національного відродження, яке Ви здобули важкою ціною судових процесів, таборів і загибелі найкращих синів цієї землі, з Вами «Солідарність», Польща з Вами. Нехай усміхнеться Вам доля, і дай Вам Бог сил. Хай живе вільна, демократична і справедлива Україна!». Його слова, прапори «Солідарності» та Польщі присутні зустріли овацією[524]. Ця промова фактично започаткувала третій напрямок польської східної політики, відкривши очі українським діячам на можливість здобути підтримку на Заході й нівелювавши антипольські настрої серед українських націоналістів на самому початку переходу українського націоналізму в політичний вимір. У 1989–1990 рр. провідні українські опозиціонери часто зустрічались з діячами «Солідарності», що тоді визначали спрямування польської політики, загалом схвалюючи офіційні кроки, які мали здійснити незалежна Польща та радянська Україна. Тому візит Скубішевського до Радянського Союзу в жовтні 1990 р., що був головним елементом політики «двох напрямків» найбільший резонанс викликав саме в Україні[525].

КИЇВ, ЖОВТЕНЬ 1990 РОКУ

У жовтні 1990 р. Скубішевський і український міністр закордонних справ Анатолій Зленко підписали в Києві «міждержавну» декларацію, де йшлося, зокрема, про ненапад, визнання наявних кордонів і культурні права української та польської меншин. Скубішевський і Зленко наголосили на тому, що Польща та Україна виступають «як суверенні держави» Польська делегація привезла з собою перекладачів з української мови, а не з російської — вчинок, що його було гідно оцінено. Таким чином, Польща й Україна підготувалися до встановлення офіційних відносин як міжнародно визнані суверенні держави ще до проголошення української незалежності та розпаду Радянського Союзу[526]. У серпні 1991 р., після невдалого державного перевороту в Москві, вони обмінялись постійними представниками, а Польща виступила з декларацією про намір підписати державну угоду з Україною, і це в той час, коли 1 серпня 1991 р. президент США Джордж Буш закликав Україну залишитись у складі СРСР. Після підтвердження української незалежності на референдумі в грудні 1991 р. Польща стала першою державою, що офіційно визнала його результати. Завдяки контактам «третього напрямку» Скубішевський і польський уряд розуміли, що на такий крок чекали з нетерпінням. Швидке визнання перевершило сподівання українських патріотів, стало причиною виклику радянським міністром закордонних справ Шеварднадзе польського посла у Москві й було негативно сприйняте в США. Це також створило умови для подальшого розвитку неочікувано добрих польсько-українських відносин[527].

Польська політика опосередковано підтримувала політичну ідею України, що уможливлювало досягнення Україною незалежності та розпад Радянського Союзу в мирний спосіб. Цю ідею висунули деякі західноукраїнські діячі з огляду на українську багатонаціональну історію, велику російську меншину та тривалий радянський досвід. У 1990–1991 рр. такий підхід дозволив поширити по всій Україні думку про національну незалежність як політичну концепцію, яку за потреби можна було обгрунтувати пославшись на культуру, економіку чи інтереси місцевої еліти. Однак у 1989–1990 рр., коли український рух лише оформлювався, цілковитої згоди щодо цього політичного підходу досягнуто ще не було, тому дуже багато залежало від польської підтримки українських національних діячів і підтвердження польською стороною наявних кордонів. У той час коли лідери Західної Німеччини публічно не виступали за збереження наявних кордонів із суверенною Польщею, перший польський демократичний уряд надав беззастережні гарантії ще несуверенній