Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

пригадати ті події, присягаються, що ті потвори діяли не як люди, а радше як бездумні машини, що слухали наказів свого провідника із восковим обличчям. Перш ніж вдалося викликати підмогу, уже й слід захолов за тими чоловіками і їхнім божевільним товаришем.

Прочитавши цей допис, Вест аж до опівночі сидів у стані цілковитого заціпеніння. Опівночі у двері подзвонили, і це перелякало його майже до смерті. Всі слуги спали на горішньому поверсі, тож я пішов відчинити двері. Як я потім і сказав поліції, на вулиці не було жодної автівки, лише група дивного вигляду людей, що принесли велику квадратну коробку, яку вони залишили у коридорі, після того як один із них дуже неприродним голосом прохрипів: «Експрес-доставка — оплачено відправником». Химерно викроковуючи, вони вийшли з будинку, і поки я спостерігав за ними, мені сяйнула дивна думка, що вони повертають до старого цвинтаря, на який виходили задні вікна нашого будинку. Коли я зачинив за ними двері, Вест спустився до мене і глянув на коробку. Завдовжки вона була близько двох футів, на ній було написано повне ім’я Герберта і його нинішня адреса. Коробка була підписана: «Від Еріка Морланда Клафема-Лі, Сент-Елуа, Фландрія». Шість років тому, у Фландрії, під градом артилерійського вогню стіни польового шпиталю впали на безголове реанімоване тіло доктора Клафема-Лі і його відтяту голову, яка, можливо, намагалася артикулювати звуки.

Вест був навіть не приголомшений — його стан був просто жахливий. Він швидко сказав: «Це кінець… але давай спалимо… це». Дослухаючись, ми віднесли коробку вниз, у лабораторію. Я не пам’ятаю подробиць — можете уявити мій тодішній стан, але те, що я вкинув тіло Герберта Веста до інсенератора, — цілковита брехня. Ми вдвох засунули туди дерев’яну коробку, так і не розпечатавши її, зачинили дверцята і пустили струм. З коробки не долинуло ані звуку.

Саме Вест перший помітив, що з тієї частини стіни, яка закривала старовинний підземний хід, осипається тиньк. Я зібрався було тікати, але він мене спинив. Тоді я побачив у стіні маленький чорний отвір, відчув мертвотний подув крижаного вітру і вловив у повітрі запах тліну. Не було чути ані звуку, але в одну мить згасло усе електричне освітлення, і я побачив відтінених якоюсь потойбічною люмінесценцією орду мовчазних істот у їхньому повільному поступі, і хіба що божевілля — чи й щось гірше — могло їх породити. Обрисами вони нагадували людей, нібито людей, частково людей, а в деяких уже не залишилось нічого людського — ця орда була надзвичайно розмаїтою. Вони мовчки розбирали кам’яну кладку, камінь за каменем руйнували вікову стіну. А коли пролам достатньо розширився, вони вервечкою увійшли до лабораторії; попереду тихо ступала істота з вродливим, але восковим обличчям. Одразу за проводирем увійшла почвара з божевільними очима — вона і схопила Герберта Веста. Він не опирався, навіть не пискнув. Тоді всі вони потяглись до нього, просто на моїх очах розірвали його на шматки, забираючи відірвані частини у свій могильний підземний сховок. Голову Веста забрав їхній лідер з восковою головою, одягнений у однострій канадського офіцера. Перш ніж він зник у проламі, я побачив, як блакитні очі за скельцями окулярів жахливо осяялись першим видимим зблиском почуттів.

Наступного ранку слуги знайшли мене непритомним. Вест зник. В інсенераторі залишився тільки попіл невідомого походження. Детективи допитали мене, але що я міг сказати? Зефтонську трагедію вони ніяк не пов’язували з Вестом; не пов’язували вони з його зникненням і чоловіків, що принесли коробку, — вони взагалі не вірять в їхнє існування. Я розповів їм про підвал, вони ж показали мені неторканий тиньк і засміялися. Тож більше я їм нічого не сказав. Вони вважають, що я або божевільний, або вбивця — мабуть, я таки справді збожеволів. Але причиною мого божевілля стали ті прокляті легіони з могил, які не зронили ні звуку.

Пес

У моїх змучених вухах невпинно відлунюють страхітливі свисти і ляскіт, а ще віддалений гавкіт якогось величезного пса. Це не сон — боюся, це навіть не божевілля, бо зі мною вже трапилось забагато, щоб я міг дозволити собі такі милосердні сумніви.

Зараз Сент-Джон — це лише спотворений труп; тільки я знаю чому, і це знання таке, що ліпше пустити собі кулю в лоба, аніж із жахом чекати на таку саму долю. Чорна безформна Немезіда[67] веде мене до самогубства вниз темними і похмурими лабіринтами таємничих фантазій.

Хай небеса простять той дурний розум і збочення, які й довели нас обох до такої жахливої долі! Стомлені одноманітністю повсякдення, в якому швидко набридали навіть насолоди романтики і пригод, ми із Сент-Джоном захоплено поринали у кожну естетичну чи інтелектуальну течію, яка обіцяла розраду у нашому руйнівному пересиченні. Свого часу нас цілком захопили сокровенні таємниці символістів і екстази прерафаелітів, але ці захоплення швидко виснажувалися, розгубивши зовнішню чарівність і новизну.

Лише похмура філософія декадентів ще якось нам допомагала, але й то лише завдяки поступовому зануренню вглиб демонології. Бодлер і Гюїсманс швидко втратили для нас свою привабу, аж доки, зрештою, нам залишились тільки безпосередні стимулювання неприродним особистим досвідом і переживаннями. Власне, саме ця страхітлива емоційна потреба і привела нас на ту гидотну слизьку стежку, яку я навіть у теперішньому жахливому стані згадую із соромом і непевністю, — до тієї страхітливої межі вияву людської ницості, такого мерзенного заняття, як розкрадання могил.

Я не можу розкрити вам усіх подробиць наших жахливих розкопок чи перелічити, бодай частково, найстрахітливіші наші трофеї, які прикрашали своєрідний музей, де ми незмінно мешкали, самотою і без слуг. Наш музей був богопроклятим, неймовірним місцем, де глибоко-глибоко під землею у потаємній кімнаті із сатанинським смаком і невротичною віртуозністю ми створили цілий всесвіт жаху, де величезні крилаті демони, вирізані з базальту і оніксу, виригали з широких вищирених пащек дивне зелене і помаранчеве світло, а приховані пневмотруби будили до калейдоскопічного танцю смерті смуги червоної поховальної китайки, щільно вплетені у непроникно чорні запинала. Через ці труби за нашим бажанням надходили запахи, що найбільше пасували нашому настрою: іноді то був аромат зів’ялих могильних лілей, іноді дурманні пахощі східних святинь над королівськими похованнями, а іноді — я аж здригаюся, згадуючи це! — жахливий крижаний сморід розритої могили.

Попід стінами нашої відразної кімнати стояли численні коробки зі стародавніми муміями упереміш із бездоганними, ніби живими тілами, ідеально збереженими завдяки мистецтву таксидермії, там же стояли і надгробки, викрадені з найстаріших цвинтарів світу. Тут і там у нішах зберігалися черепи усіх можливих розмірів і цілі голови, законсервовані на різних стадіях розкладання: напівзогнилі лисини відомих, благородних мужів, а також свіжі, обрамлені золотими кучериками голівки щойно похованих дітей.

Там були також статуї і картини, що зображали пекельні речі, деякі з них виконав Сент-Джон, деякі були мого авторства. У закритому портфоліо, переплетеному вичиненою людською шкірою, містилися малюнки невідомого авторства, про деякі з них подейкували, що вони належать Гойї, але ніхто не наважувався стверджувати напевне. Там були і наші музичні інструменти, струнні, духові — як мідні, так і дерев’яні, на яких ми із Сент-Джоном іноді вправлялися у творенні дисонансів жахливого звучання і примарної какофонічності, а в численні ебонітові секретери ми складали найдивовижніше, найнеймовірніше могильне начиння, будь-коли вигадане божевільним, збоченим людським розумом. Про ці предмети