Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

мені теж не можна говорити. Слава Богу, що мені вистачило сміливості покінчити з ними задовго до того, як я помислив про те, щоб покінчити з собою!

Наші хижацькі вилазки, під час яких ми здобували всі ці жахливі скарби, завжди були художньо пам’ятними подіями. Ми не перетворилися на вульгарних розкрадачів могил, а працювали лише за певного настрою, обираючи визначену місцевість і відповідне довкілля, у підходящу погоду, пору року і місячне сяйво. Такі заняття були для нас найвишуканішою формою естетичного самовираження, тож ми з якнайбільшою ретельністю ставились до деталей. Невдало вибраний час, занадто яскраве світло чи один незграбний удар лопатою у вологий ґрунт могли цілковито нівелювати наше екстатичне переживання, яке ми отримували від кожної ексгумації якоїсь зловісно вишкіреної таємниці землі. Пошук нових місць і належних умов був гарячковим і ненаситним — Сент-Джон завжди був ініціатором цього, і саме він зрештою першим вирушив до того проклятого місця, яке й накликало на нас жахливий і неминучий фатум.

Яка зла доля завела нас на те зловісне голландське кладовище? Гадаю, річ у похмурих чутках і легендах про того, хто вже п’ять століть лежав похований там, хто й сам колись грабував могили і викрав якийсь незвичайний предмет з гробниці, яку пов’язували із могутніми силами. Тепер, у свої останні хвилини, я можу відтворити всі ті події: блідий осінній місяць над могилами відкидав довгі жахливі тіні; гротескні дерева похмуро нависали, торкаючись віттям густої високої трави і покришених надгробків; на тлі місяця пролітали легіони незвично великих кажанів; старовинна заплетена плющем церква величезним примарним шпилем-пальцем вказувала на отруйне небо; фосфоресцентні комахи, що, мов вогники могильних свічок, танцювали у далеких закапелках під тисами; запахи плісняви, зелені і ще чогось невловимого, які долинали з нічним вітром з-поза боліт і морів; і, найгірше, ледь чутний глухий гавкіт якогось, мабуть, велетенського пса, якого ми ані бачили, ані могли навіть сказати, де він. Щойно ми почули цей гавкіт, як здригнулися від жаху, згадавши розповіді тутешніх селян: чоловіка, останки якого ми зараз шукали, кілька століть тому знайшли на цьому самому місці, розтерзаним і понівеченим кігтями і зубами якогось неймовірного звіра.

Я пам’ятаю, як ми лопатами розкопували поховання розкрадача могил, як нас захоплювала ця сцена: могили, блідий місяць, тьмяні тіні, химерні дерева, велетенські кажани, старовинна церква, могильні вогники, що клубочилися в танці, як ми вловлювали нудотні запахи, лагідні стогони нічного вітру і дивний, ледь чутний далекий гавкіт, в існуванні якого ми навіть не були до кінця впевнені.

Тоді ми наштовхнулися на щось твердіше, ніж волога земля, і знайшли напівзотлілу видовжену домовину, з якої із хрускотом осипалися закам’янілі грудки тривалий час не порушуваної землі. Вона була дуже важка і міцна, але настільки старезна, що зрештою ми розкололи віко і насолодилися спогляданням її вмісту.

Багато, на диво багато залишилося від трупа, незважаючи на час, що минув — п’ять сотень років. Скелет чоловіка, хоч подекуди і понівечений іклами того, що його вбило, напрочуд міцно тримався купи, тож ми жадібно витріщилися на чистий білий череп, довгі міцні зуби і безокі очниці, які колись палали кровожерною лихоманкою, як зараз наші власні очі. У домовині лежав незвичайного, екзотичного вигляду амулет, який, очевидно, раніше небіжчик носив на шиї. То була дивна стилізована фігурка чи то крилатого пса, що сидів на задніх лапах, чи то сфінкса із напівсобачою мордою, вишукано вирізьблена у давньосхідному стилі з маленького шматочка нефриту. Кожнісінька риса морди тварюки була неперевершено відразною, вона відображала водночас смерть, збочення і зло. Довкола основи йшов напис літерами, яких не могли впізнати ні я, ані Сент-Джон; знизу ж, ніби печать автора, було вигравіювано химерний масивний череп.

Щойно ми побачили амулет, як одразу ж зрозуміли, що маємо ним заволодіти, що цей скарб — наша законна здобич із віковічної могили. Навіть якби він був нам геть незнайомий, ми б усе одно захотіли його взяти, але що більше ми на нього дивилися, то більше переконувалися, що ми уже бачили його раніше. Він ніяк не стосувався будь-якого мистецтва і літератури, відомих психічно здоровим читачам, але ми його впізнали, бо ця річ згадувалась у забороненому Некрономіконі[68] божевільного араба Абдули Альхазреда як зловісний символ душі у людожерному культі недоступної країни Ленґ у Центральній Азії. Ми ретельно оглянули його зловісні риси, описані старим арабським демонологом; ці риси, писав він, відображають похмурі і неприродні прояви душ тих, хто турбує мерців і докучає їм.

Забравши нефритовий амулет, ми востаннє поглянули на білий безокий череп його власника і закопали могилу, щоб вона виглядала так само, як і до нашого приходу. Коли ми з краденим амулетом у кишені Сент-Джона вже тікали геть із нечистого місця, нам здалося, що на могилу, яку ми геть недавно засипали, спускалася зграя кажанів, ніби у пошуках якоїсь проклятої диявольської поживи. Але світло осіннього місяця слабке і бліде, тож у нас не було певності в цьому.

Наступного дня ми відпливли з Голландії додому, але навіть на борту судна нам здавалося, що на тлі усіх інших звуків ми чуємо слабкий далекий гавкіт якогось велетенського пса. Але осінній вітер стогнав сумно і розпачливо, тож певності в нас не було.

Менш ніж через тиждень після нашого повернення до Англії почали коїтися дивні речі. Ми жили відлюдьками; без жодних друзів, самотою, навіть без слуг, у кількох кімнатах давньої садиби біля холодного і безлюдного болота, тож відвідувачі рідко стукали у наші двері.

Зате тепер нас постійно турбувало якесь нічне шурхотіння — не тільки біля дверей, а й біля вікон, як нижніх так і горішніх. Одного разу нам здалося, що велике, одутле тіло у бібліотечному вікні заступило світло місяця, іншого ж разу ми ніби почули десь неподалік звуки, схожі на дзижчання чи ляскіт крил. Щоразу огляд довкола будинку нічого не давав, тож ми уже вирішили, що це лише гра уяви, яка знову будила в наших вухах слабкий, далекий гавкіт, який ми чули на стародавньому голландському цвинтарі. Тепер нефритовий амулет спочивав у музейній ніші, іноді ми запалювали перед ним свічку із незвичайним ароматом. У Альхазредовому Некрономіконі ми прочитали про властивості амулета і про те, як душа примари пов’язана з предметом, що її символізує; нас вразило те, що ми прочитали.

Тоді прийшов жах.

Однієї ночі 24 вересня, 19… року я почув стукіт у двері моєї кімнати. Гадаючи, що то Сент-Джон, я запросив його увійти, але у відповідь почувся лише верескливий сміх. У коридорі нікого не було. Коли я розбудив Сент-Джона, він запевнив мене, що нічого про це не знає, і був стривожений не менше, ніж я. Саме тієї ночі слабкий, далекий гавкіт на болотах став для нас очевидною і жахливою реальністю.

Через чотири дні, коли ми обоє були у нашому потаємному музеї, почулося тихе, обережне шкряботіння в єдині двері, які вели до прихованих сходів у бібліотеку. Наша тривога тепер подвоїлась, бо, окрім страху перед невідомим, над нами завжди нависав страх того, що можуть знайти нашу жахливу колекцію. Загасивши все світло, ми підкралися до дверей