Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Наше військо було розбите на вісім загонів, і першій трійці вдалося пройти крізь шаргський коридор настільки швидко, що свинорилі, навіть не зрозуміли, що відбувається. А потім, воїни різко розвернулися і вдарили шаргам у спину, переключаючи їх увагу на себе. Ведучи безперервний вогонь по противнику, аймаларці почали відступати далі в ліс, відводячи частину шаргів за собою. Це дало змогу іншим групам вийти з оточення, не зустрівши серйозного заслону.

Наш загін йшов у другій хвилі, але мені все одно здавалося, що лютий вереск тварюк доноситься із-за кожного куща. То зліва, то справа виринали невеликі групи шаргів, але одразу гинули, бувши нездатними нав’язати бій.

Легка прогулянка тривала недовго й ось перед нами почала тріскатися і розступатися земля, Леворд одразу ж скомандував: — За мною! І ми понеслися на схід, рухаючись паралельно тієї невідомої сили, що рвала землю за крок від нас.

Одночасно з-за дерев у нас полетіли згустки кислоти та вогняні кулі. Один із таких привітів розірвався практично біля моїх ніг, окропивши тіло вогнем, але я, заплющивши очі та прикривши забрало руками, продовжив бігти. З бурхливого полум’я вибрався досить швидко, але навіть цього часу вистачило з лишком, аби відчути себе качкою, що запікається в духовці.

На щастя, моє тіло було захищене щільним піддоспішником, а от обличчя — з кожним ударом серця я дедалі виразніше відчував свербіння шкіри на ньому.

Це було, хоча й неприємно, але далеко не смертельно, тож я вирішив не використовувати кулю для такого незначного каліцтва, потерплю, ще знадобиться.

У воїна, що біг у декількох кроках попереду вдарила блискавка, щоправда, завдяки щиту віддзеркалення, вона не заподіяла йому ніякої шкоди, а от вогняна куля, котра прилетіла навздогін, уже розбила щит на друзки та облила бідолаху вогнем. Тіло людини запалало, ніби на ньому, замість металевого обладунку, було вдягнуто просочений бензином одяг.

Воїн усе ж не втратив самоконтролю, миттєво впав на землю і почав кататися по ній, намагаючись збити полум’я. Моїм очам постала страшна, але при цьому невимовно красива картина. Туман злився з полум’ям, немов дві міфічні істоти, що борються за тіло людини. Можливо, якби хтось у деталях відобразив на полотні побачене, то світ став би багатшим ще на один шедевр.

З жахом розумію, що на  місці воїна могла опинитися Луара. На щастя, дівчина біжить попереду, її прикривають одразу двоє воїнів Фєлмора, що тримають над нею щити віддзеркалення. До того ж Дангор із Варлаксом рухаються поруч для підстраховки, тож поки що за неї переживати не варто.

Муки совісті несподівано змушують мене зупинитися і я вже починаю розвертатися, аби повернутися до воїна охопленого полум'ям й допомогти, але мене за руку хапає Ведмідь і, грізно гарчачи, починає тягнути за собою:

— Ти йому все одно не допоможеш. Тут потрібна щільна тканина, аби накрити тіло! Її не має та й не можна цього робити, сворги в нас на хвості, зупинишся і будеш наступною мішенню. А в тебе, навіть щита віддзеркалення немає, хоча не дуже він йому й допоміг, мабуть, розрядився. У цю саму мить поряд із нами розірвалось ще декілька вогняних куль.

— Ти маєш рацію, — погоджуюся з доводом здорованя, разом із цим помічаючи, як у голову, надривно волаючого аймаларця, летить стріла. Вона з легкістю прошиває метал шолома й позбавляє бідолаху страждань.

У цю ж мить, звідкись збоку, виринає Фелмор зі своїм загоном, й ось уже в наших переслідувачів летять смертоносні гостинці. За ним вибігають ще два загони й увага своргів миттєво перемикається на них.

Ми продовжуємо бігти щосили, не зменшуючи темп і не обертаючись назад, туди, де зараз розігрується чергова кривава драма. Звідусіль доноситься брязкіт сталі, какофонія звуків, що супроводжують смертоносні навички та крики людей, які переплітаються зі свинячим вереском.

Раптово, шум битви стихає, але лиш затим, аби розростися зі ще більшою силою, тільки вже в іншому місці.

І все ж ми неухильно віддалялися від битви, що кипіла навколо нас. І незабаром, єдиними, що турбувало й порушувало заспокійливу тишу лісу, були ми самі.

Бігли на межі можливостей, втома просто валила з ніг, але наш маленький загін не зупинявся і не збавляв темп, чудово розуміючи просту істину, що більше часу в нас буде на підготовку, то більше шансів зламати хребет армії свиноподібних тварюк.

Зараз від нас залежало життя не тільки бійців Фелмора, а й майбутнє всіх жителів Північної долини. Якщо ми програємо цей бій, то залишкам гарнізону нічого буде протиставити лавині свинорилих.

Саме тому ми невимовно зраділи, коли побачили прірву на своєму шляху

Западина, воістину була величезною. Завширшки, вона сягала щонайменше півтора кілометра, а про довжину, навіть говорити складно, адже прірва тягнулась у сторони, наскільки вистачало очей. Спускатися було трохи моторошно, варто оступитися і будеш стрімголов котитися до самого низу.

Якщо на початку спуску ще росли куці дерева, то далі схил був вкритий, лише травою і невисоким чагарником, до того ж що нижче ми спускалися, то менше зелені в нас було під ногами. Добре, хоч всюдисущий туман зник.

Дно западини являло собою рівну площину, без жодного кущика рослинності й було повністю поцятковане безліччю пересічних тріщин, які сягали углиб на відстань витягнутої руки.