Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Семен крекнув від полегшення, коли його поклали на траву. Сатомі опустилася біля росіянина та погладила його по голові. Японка була єдиною, кому перуанці не зв’язали руки. Ґрема та Левка відволокли трохи далі й поставили на коліна.

Левко спробував поворушити щелепою. Губи розпухли, та, на щастя, кістка лишилася цілою. Ґрем налякано глипав на Лео.

— Чого ти так дивишся на мене?

— Тобі вибили зуб.

Українець презирливо скривився. Наче то складало найбільшу їхню проблему на той час. Та однаково ковзнув язиком і переконався: таки справді, одного нема — передній зліва, зразу перед верхнім різцем.

— Амаро! Амаро-о! — загукав один із конвоїрів.

Із дальнього намету виборсався потворний карлик і закрокував до полонених. Коротун був непристойно бридким: приблизно півтора метри на зріст, горбатий, із кривими ногами. Левку ще не доводилося бачити так недоладно скроєних людей. Штани на ньому були закочені кілька разів, одначе біля талії ледве сходилися; крізь нижню частину сорочки кольору хакі випирав волохатий живіт, зате плечі провалювались, а рукав починався на середині біцепса. Та найбільше вражала голова. Сплюснута й витягнута, звіддаля вона нагадувала «дзьобате» лицарське забрало. Лоб, плескатий ніс і підборіддя лежали на одній скісній лінії під кутом 45° до горизонталі. Через це макітра виглядала сплющеною та здавалася постійно закинутою назад, а вуха знаходилися на одному рівні з гострим виступом нижньої щелепи. За винятком чорних жмутків над вухами та на зашийку недоросток не мав волосся. Сорочку підперезував широкий шкіряний пояс, до якого кріпилася кобура із автоматичним пістолетом «Sig-Sauer», довгий ніж із визубнями та дві осколкові гранати.

Коротун підійшов до полонених. Зблизька проступили інші вади: заломисті пальці, почорнілі зуби, що скидалися на гнилі пеньки, по-ведмежому клишоногі ступні. М’язисті передпліччя, що виказували немалу фізичну силу, виглядали на тілі недоречними, бутафорськими. Щось конкретно зсунулося під час внутрішньоутробного розвитку, й пігмей це усвідомлював. Розуміння читалося в очах — миготливих, глибоко втоплених в очницях плямках кольору міцної кави, — свавільство та скаженість котрих приховували гори різноманітних комплексів.

Карлик віддав наказ іспанською, й один із перуанців узявся порпатись у принесених наплічниках бранців. Потім тицьнув пальцем у ногу Семена та про щось запитав. Інший конвоїр, розводячи руками, відповів. На Сатомі погляд коротуна затримавсь — очі заслало хіттю. Він облизав губи, демонстративно схопився за пах, після чого забулькав діркуватим сміхом і штовхнув долонею Ґремову голову. Американець ледве встояв.

Завершивши патрати рюкзаки, конвоїр передав пласкоголовому чотири паспорти.

Коротун постійно рухався. Ховав руки до кишень, витягував їх назад, крутив головою, неспокійно гріб п’ятою землю, по-мавпячому шкрібся. Саме тому Левко не зразу помітив, що в каліки смикається нижня повіка лівого ока. Здавалося, він намагається підморгнути. «Якщо цей тип тут головний, — зміркував хлопець, — нам гайки…»

Левко намагався зрозуміти, хто ці люди. Загін повстанців? Малоймовірно. Для чого повстанцям лабораторія з робочими станціями та лаборанти у стерильних халатах? Навряд чи у звичайних бунтарів набереться достатньо грошей, щоби тримати в робочому стані вертоліт. Може, наркоторговці? Вирощують коку, роблять кокаїн і переправляють його до Мексики чи США? Теж сумнівно…

За секунду до того, як побачити сивочолого, Левко подумав, що ліпше б ці хлопці були повстанцями. Бо наркоторговці живими їх напевне не випустять.

Із віддаленого кінця тераси, розмахуючи руками, до бранців прямував високий чоловік. Не перуанець. Білий. На вигляд — іще не старий, років п’ятдесят, може, п’ятдесят п’ять, але сивий. Сивина цілком захопила волосся, залишивши неторканою незначну, завширшки два пальці, смугу, що огинала потилицю знизу. На сивочолому були потерті сині джинси, дешеві кросівки та футболка зі стилізованим під графіті афоризмом Джорджа Карліна: «The planet is fine, the people are fucked»[102]. Він був одягнутий невимушено, майже недбало; схоже одягався Стів Джобс. Він здавався приємним; можливо, дещо незграбним і сухуватим, але симпатичним.

— Чого вони на колінах? — наблизившись, запитав чоловік. Вимова — американська, спокійна й ненапружена.

Пласкоголовий карлик моргнув і подав знак. Двоє перуанців підскочили до хлопців, поставили їх на ноги, а потім акуратно всадовили на траву.

— Ви говорите англійською?

Хлопці закивали.

— Де їх знайшли? — кинув чоловік через плече.

Хтось із вартових відповів. Сивочолий невдоволено мотнув головою. Потому довго мовчав, споглядаючи небо над терасою.

Левко тихцем вивчав його, поволі усвідомлюючи, що сподівання на щось добре марні. На це вказували очі чоловіка. Вони безповоротно псували враження від нібито приязного лиця. Безбарвні, водянисто-моторошні, з проникливими закляклими зіницями, котрі, немов дві антрацитові скалки, прорізалися крізь очні яблука.

Здалося, минула вічність, перш ніж він заговорив.

— Добрий день, пані… — чоловік награно вклонився Сатомі, — …і панове. Радий вітати вас у надрах цитаделі, котра колись давно, набагато давніше, ніж може уявити більшість сучасних істориків, була центром могутньої цивілізації, — він звів голову, заклав руки за спину та замріяно пробігся очима по терасі. — Чудовий день, чи не так? — вицвілі очі опустилися. — Сонце. Вітерець. І комарі не докучають… Велика рідкість. Так, мої друзі? — він дивився на полонених, але на відповіді не чекав. Він грав, проте не на публіку, грав сам для себе, впиваючись власними жестами та власним імпровізованим монологом. Сивочолий був одним із тих самозакоханих, хоч і геніальних мерзотників, котрі знають ціну показним учинкам. Левкові чомусь спав на гадку ексцентричний португальський футбольний тренер Жозе Моурінью. Такий самий зверхній, зарозумілий і… харизматичний. Вони навіть зовні були схожими. — Я страшенно перепрошую, друзі, що забираю ваш дорогоцінний час. Мені прикро, що затримую вас, заважаючи насолоджуватися красою джунглів такої прекрасної днини. Я не мав на меті відволікати вас від тих милих дурниць, якими ви займались у тропічному лісі, — тут він зиркнув на ногу Семена. — Справді. Проте так склалося, що наші шляхи перетнулись, і я попрохав привести вас сюди, бо хочу почути відповідь на одне… дуже… просте… запитання… — останні слова він карбував, неначе пресом.

Чоловік глянув собі під ноги, поворушив губами, зробив кілька кроків в один бік, повернувся назад. Вирішивши, що витримав достатню паузу, він схилився над Левком, чомусь сприйнявши його за головного, й, не розчепивши долонь, закричав хлопцеві просто в обличчя:

— ВИ ХТО, БЛЯДЬ, ТАКІ?!

Левко стежив, як губи чоловіка витягнулись у тонкі риски, оголивши пожовтілі зуби. Зуби були нерівними, проте щільними.

Левко в пошуках підтримки закрутив головою. Зачепився поглядом за Семена.

— Сьома, что дєлать? — заговорив російською.

— Ей! Дивись! Дивись! — схопився карлик, побачивши, що полонені перемовляються не знайомою йому мовою. — Не дозволяй їм! — Пласкоголовий рвонув уперед, наміряючись зацідити Левкові в писок. Він говорив англійською з нестерпним акцентом.

— Нехай порадяться, — жестом спинив його чоловік.

Невдоволено випнувши