Читати книгу - "Пісня Соломона"

156
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 105
Перейти на сторінку:
що ніхто тут уже не дасть ладу. Тому-то я впустила сюди псів. Та й усіляких приблуд вони звідси виженуть. По її смерті тут забиралися злодюги. На них я цькувала псів. А потім я взяла псів до себе. Побачив би ти, що вони зробили з її спальнею. Там на стінах не було шпалер. Які там шпалери! Шовкова парча, бельгійські ткалі морочилися з нею аж шість років. Як вона любила цю парчу, ох як любила! А тридцятьом ваймарцям вистачило одного дня, щоб здерти цю красу зі стін. Я б тобі показала, як воно виглядає, але ж ти там задихнешся в смороді. — Серс окинула оком стіни. — Це остання кімната.

— Я був би радий, якби ви прийняли мою допомогу, — помовчавши, сказав Дояр.

— А ти мені вже допоміг. Прийшов до мене. Прикидався, що тут тобі не смердить. Розказав мені про Мейкона і про мою любу маленьку Пілат.

— Правда?

— Свята правда.

Вони водночас звелися й рушили до виходу.

— Вважай на ноги. Тут темно.

Звідусіль збігалися пси. Звідусіль було чути гарчання.

— Час їх годувати, — сказала Серс.

Дояр ступив на сходи. На півдорозі обернувся та глянув на Серс.

— Ви сказали, що жінка намовила мого діда триматися нового імени. А чи не знаєте часом, як він звався насправді?

— Здається, Джейк.

— А прізвище?

Серс знизала плечима. Зовсім як Шерлі Темпл, як маленька безпорадна дівчинка.

— Джейк — ото все, що вона сказала мені.

— Дякую! — гукнув Дояр. Заголосно, але як інакше було вдячності пробитися крізь їдку завісу смороду й собачого гарчання...

Гарчання і сморід не відставали від нього всю дорогу зеленим тунелем до траси. Коли він прийшов туди, було пів на одинадцяту. Небіж приїде допіру за півтори години. Походжаючи на узбіччі, Дояр розмірковував. Коли сюди приїхати? Найняти авто чи скористатися Куперовою розвалюхою? Чи забрав Небіж валізу? Яке спорядження тут знадобиться? Ліхтарик? Що ще? А як виправдовуватися, коли хтось застукає мене в печері? Та звісно ж: шукаю останки дідуся, щоб їх забрати й по-людськи поховати.

Дояр рушив у напрямку, звідки мав над’їхати Небіж. По кількох хвилинах засумнівався, чи йде туди, куди треба. Вже повернув був назад, але вчасно зауважив кілька дощок, що стирчали з куща. Напевно, це і є той перелаз, про який сказала Серс. Ну, не зовсім він — радше залишки. Старенька не виходила з дому довгі роки. За той час всякий перелаз розпадеться. Якщо їй вірити, то дійти до печери й повернутися сюди можна ще перед дванадцятою. Та принаймні знайти дорогу ще за дня.

Обережно Дояр розсунув гілля куща. Пройшов трохи лісом. Ані сліду стежки. Пройшов ще трохи й почув дзюрчання води. Той звук долинав, здавалося, зблизька, он з-за цих дерев. Обман слуху. Допіру за чверть години добрався до струмка. «Перейдеш його», — так сказала Серс, а я подумав, що йдеться про місток. Містка тут не було. Дояр роззирнувся й побачив крізь рідколісся пагорби. Ось там вона, печера. Саме там. Мабуть, за годину, що залишилася до умовленого часу, вдасться побувати там і встигнути на місце.

Дояр сів, скинув туфлі й шкарпетки, засунув шкарпетки в кишеню й закотив холоші. Тримаючи взуття в руці, ступив у струмок. Холоднюща вода, слизьке каміння на дні. Посковзнулася нога, він упав на коліно й намочив туфлі. Насилу звівся й вилив воду з туфель. Все одно вже промок, нема сенсу вертатися. Треба брести. Брід поглибшав сантиметрів на п’ятнадцять. Дояр знову впав. Цього разу шубовснув у воду весь, від маківки до ніг. Під водою вгледів сріблясту рибку. Випльовуючи воду й пирхаючи, він кляв на всі заставки той струмок, замілкий, щоб переплисти його, й заглибокий, щоб перейти убрід. Треба було взяти палицю й перед кожним кроком міряти глибину, але ба — розгарячкувався й не подумав наперед. Помалу рушив. Намацував пальцями ніг надійну опору й тоді обережно переносив на неї вагу тіла. Просувався повільно, глибина тут сягала метра, ширина русла — понад десять метрів. Якби не поспіх, то знайшлося б і плиткіше місце. Думки про те, що належало зробити замість бездумно попертися у воду, були не без користи. Сердили Дояра, додавали рішучости таки доплуганитися на той бік. Кинувши туфлі на берег, він вибрався на сухе. Засапаний, видобув пачку сигарет. Промокли. Ліг навзнак на траву та грівся на полуденному сонці. Роззявив рота. Свіжий вітерець обвівав язик.

Трохи полежавши, Дояр всівся. Надів шкарпетки, взув туфлі та глянув на годинник. Цокає, хоч розбите скельце й зігнута секундна стрілка. Що ж, пора рушати.

Дояр попрямував до пагорбів. Зрадливі, як і дзюркіт струмка, вони були значно далі, ніж гадалося. Хто б міг подумати, що так важко буде пробиратися цілиною поміж дерев і кущів. Дояр завжди уявляв ліс як щось схоже на міський парк чи плеканий гайок на острові Гоноре, де він ще змалку вибирався на прогулянки. Там були дуже вигідні стежечки й алейки. «Узяв в оренду чотири гектари пралісу й усе повикорчовував», — так казали люди, описуючи початок хазяйнування старого Мейкона Деда. Повирубував? Повикорчовував? Ось цю чортівню, крізь яку я ледве проліз?

Навіть у мокрій сорочці Дояр обливався потом. Ногам почало даватися взнаки гостре каміння. Поступово рівнина перейшла на пологий узвіз з кущами й деревцями, над яким нависала кам’яна стіна. Дояр ішов вздовж неї й видивлявся, де тут печера. Повернув на південь. Узвіз став стрімкіший, деревець поменшало. Й ось нарешті чорний отвір у крутосхилі. Метрів сім над головою. Важко до нього видряпатися, тим важче, що підошви туфель дуже ковзкі. Добре, що хоч нема небезпеки зірватися. Дояр витер рукавом піт з лоба, розв’язав чорну вузьку краватку й сховав її в кишеню.

В роті знову був той самий солоний смак. Схвильований, повен надії знайти те, що шукав, Дояр притулив долоні до теплого каменя, щоб осушити піт. Спали на гадку жалісні голодні очі старих чоловіків, спраглих почути хоч словечко про дивовижний успіх наймолодшого Мейкона Деда; навернулися на думку білі люди, що, розтрощивши дідові голову, гуляли собі в садочку й їли джорджійські персики. Дояр глибоко відітхнув і поліз угору.

Тільки-но поставивши ногу на перший камінь, він зачув гроші. То був не запах. То було щось, мов солодощі, любощі. Як миготливі вогники. Як музика скрипок і фортепіано. Те саме Дояр відчував, стоячи під сосною біля Пілатиного дому; ще гостріше відчуття було, коли місяць освітив зелений

1 ... 72 73 74 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісня Соломона"