Читати книгу - "Карта днів"

міс Енні ненавидить це пропускати.

— Приготоване на рожні, — додала Джун. — Саме відривається від кісток.

Я поглянув на Емму. Вона здвигнула плечима. Скидалось на те, що ми залишались на вечерю.

Потім слідом за Полом ми продовжили свою ходу містом. Коли ми наблизилися до одного юнака, котрий стояв на колінах біля дуже милого собачати, Пол уповільнив кроки.

— Брате Реджі! — покликав Пол. — Ти вже навчаєш його перекочуватись?

— Гей, гляньте, хто вернувся! — вигукнув хлопець, зиркнувши вгору та привітавши Пола жестом, після чого відповів: — Ще ні. Він хороший цуцик, та я думаю, що в нього надто малий мозок.

— О-ой, як жорстоко, — із сумом промовила Бронвін.

— Я не мав на увазі, що так буде завжди, — продовжив Реджі. — Я тільки повинен випустити його з цієї петлі на деякий час, щоб він підріс. Тут він не виросте.

— Я про це не подумала, — сказала Бронвін.

— Ось чому ти майже ніколи не бачила в часових петлях малят, — пояснила Емма. — Бо вважається аморальним тримати їх такими малими протягом неприродно довгого часу.

Хвилиною пізніше ми проходили повз маленького білого хлопчика біля відчиненого вікна в стіні обшитого дошками будиночка. На ньому були антикварні навушники, і він здавався глибоко зосередженим. Пол підняв руку, і хлопчик висунувся з вікна та помахав у відповідь.

— Що вони кажуть сьогодні, Голі? — звернувся Пол до хлопчика.

Той зняв навушники.

— Нічого цікавого, — відповів він похмуро. — Знов розмовляють про гроші.

— Тоді хай пощастить тобі завтра. На вечерю йдеш?

Хлопчик енергійно кивнув:

— Ага!

Коли ми відійшли, Пол пояснив:

— Це мій брат Голі. Його дивне вміння дозволяє йому підслуховувати мертвих по радіо.

— Я дещо збентежена, — сказала Емма, озираючись на Голі. — Він твій брат?

— О-о, жоден з нас не є кревним родичем, — відповів Пол. — Одначе більшість із нас «лозоходці», а це дуже зближує.

— І всі «лозоходці» можуть робити те саме?

— Ну, є відмінності. Не буває двох «лозоходців», обдарованих однаковою мірою. Алін може знайти воду в пустелі. Ферн і Джун спеціалізуються на пошуку зниклих людей. Голі вміє налаштовуватись на частоти духів. Серед нас є навіть такі, котрі вміють читати серця — можуть розповісти тобі, любить тебе хтось чи ні.

Пол кивнув одній літній жінці, котра сиділа в кріслі-гойдалці в проході між двома близько поставленими будинками. На ній були окуляри, а під ними на одному оці виднілась пов’язка, але незважаючи на це вона, здавалося, бачила нас досить добре і мовчки підняла свою руку, вітаючи нас у відповідь. Щось у ній привернуло мою увагу, і я, коли ми вже пройшли, озирнувся, щоби краще її запам’ятати.

— А що вмієш ти? — запитав Мілард Пола.

— Я знаходжу двері. Ось чому я завжди можу знайти дорогу додому. А-а, ось і він!

Ми підійшли до будинку з квітами в дуже маленькому дворику та з занавісками у вікнах.

— Ми добре все для тебе зберегли, — сказала Джун. — Подобаються занавіски?

— Вони чудові.

— Подумали, що рано чи пізно ти все одно повернешся, — сказала Ферн.

— А я не була так упевнена, — промимрила Алін.

Пол зійшов на веранду і повернувся до нас обличчям. Схоже, він був у захваті.

— Ну ж бо, не стійте там! Зайдіть та вмийтеся перед вечерею!

Розділ одинадцятий

Ми змили із себе пил та бруд, щасливі з того, що після стількох годин у дорозі опинились у затишному будинку, а потім Пол провів нас до довжелезного столу, що його було поставлено на одному широкому задньому дворі, який був спільним для кількох будинків. Це був чудовий день, щоби потрапезувати на свіжому повітрі, а запах, що йшов від того столу, був божественним. Протягом семисот миль нам доводилося їсти тільки черстві вергуни Ела Поттса та «вічні» (за терміном придатності) легкі закуски з магазину, тому я впевнений, що ніхто з нас не уявляв, наскільки ми дійсно голодні, поки перед нами не поставили тарілки з паруючою ягнятиною та картоплею. Ми відривали великі кусні хліба від домашніх буханців та великими ковтками пили м’ятний чай із льодом, і це, мабуть, була найкраща їжа, яку я будь-коли куштував. Здавалось, наче на вечерю прийшла половина містечка. Навколо нас були люди, із котрими ми вже бачилися з моменту прибуття: Джун, Ферн та Алін; Реджі зі своїм собачатком, яке все нишпорило собі попід столом; та Голі, котрий протягом усього застілля тримав навушники на одному вусі. Були також і нові обличчя. Прямо навпроти мене сидів Елмер, чоловік, чий чорний костюм та краватка конфліктували з фартухом, який він одягнув поверх і на якому було намальовано складені для поцілунку губи та написано «Поцілуй кухаря!». Поряд із ним сидів хлопець, що відрекомендувався як Джозеф.

— Це абсолютна насолода, — промовив Мілард, витираючи рот серветкою. Ніхто не думав, що він дивний, і ніхто навіть не витріщався на його летючу серветку: або всі навколо були ввічливі, або ж Мілард не був першою невидимою особою, із якою вони ділили свій стіл.

— Однак є одне питання. Як ви готуєте сімдесятидвогодинне ягня в двадцятичотиригодинній петлі?

— Петлю створили після того, як ягня смажилось уже два дні, — відповів Елмер. — Ось так у нас триденне ягня кожного дня.

— Яке блискуче застосування часової петлі, — зауважив Мілард.

— Це було вже до того, як я приїхав, — продовжив Елмер. — Хотів би я отримати за це похвалу, але все, що роблю я, це лише знімаю ягня з рожна та ріжу на шматки!

— Отже, розкажіть нам про себе, — озвалась Алін. — Що ви за люди?

— Не будь такою невихованою, — зауважила їй Джун. — Вони гості Пола.

— Що? Ми маємо право знати.

— Усе гаразд, — обізвалась Емма, — я б теж хотіла знати про вас.

— Ми підопічні пані Сапсан, — проказав Єнох набитим картоплею ротом. — Із Уельсу. Ви ж про нас чули?

Він сказав