Читати книгу - "Ілюзія Бога"

від Іраку до Судану, від Ольстеру до Індії. Не можу гарантувати, що релігія виявиться найуживанішим ярликом для розрізнення своїх та чужих, але це дуже вірогідна ставка.

Коли Індію ділили на дві країни, близько мільйона людей загинули під час релігійних зіткнень між індуїстами й мусульманами (і ще 15 мільйонів втратили домівку). У цій країні не було інших критеріїв, крім релігійних, за якими можна було визначати, кого слід убити. Якщо добре вдуматися, то нічого іншого їх і не розділяло, крім релігії. Черговий спалах релігійного кровопролиття в Індії спонукав Салмана Рушді написати статтю під назвою «Релігія, як завжди, отруює кров у жилах Індії»101. Ось якими словами вона закінчується:

Чи варті поваги всі ті злочини, які зараз майже щодня скоюються в світі в ім’я релігії — сло`ва, від якого стає моторошно? Настільки ж справно та з якими смертоносними наслідками релігія тут і там зводить тотеми, а ми охоче вбиваємо інших заради них! А коли ми впиваємося вбивствами достатньо часто, наші почуття німіють і вбивати стає ще легше.

Тож проблема, яка спіткала Індію, терзає зараз увесь світ. Те, що сталося в Індії, було скоєне в ім’я Бога.

Тож ім’я цієї проблеми — Бог.

Я не заперечую, що нестримний потяг людей прихильно ставитися до «своїх» та ворогувати з «чужими» існував би навіть за відсутності релігії. Про це свідчить хоча б ворожнеча футбольних фанів. Проте навіть вони часто діляться за релігійним принципом, як у випадку уболівальників клубів «Рейнджерс» та «Селтик» із міста Ґлазґо. Мова (як у Бельгії), раса та плем’я (особливо в Африці) — усе це важливі маркери, за допомогою яких відбувається поділ людей на ворожі групи. Проте релігія примножує і посилює шкоду від них принаймні трьома такими шляхами:

• Маркування дітей. Дітей змалечку називають «дітьми-католиками» або «дітьми-протестантами», не даючи їм шансу, з огляду на малий вік, самим вирішити, що вони думають про релігію (до цієї наруги над дітьми я повернувся в дев’ятому розділі).

• Сегреговані школи. Діти, часто з дуже раннього віку, здобувають освіту в середовищі членів своєї релігійної групи окремо від дітей, родини яких сповідують інші релігії. Можна без перебільшення сказати, що проблеми Північної Ірландії зникнуть через одне покоління, якщо ліквідувати шкільну сегрегацію.

• Заборона на змішані шлюби. Вона закріплює спадкову ворожнечу та мстивість, запобігаючи змішуванню протиборчих груп. Змішані шлюби, якщо їх дозволити, природним чином пом’якшать взаємну неприязнь.

У північноірландському селі Ґленарм розміщений родинний осідок графів Антрім. Ще за пам’яті нині живих мешканців села тодішній граф Антрім учинив немислиме, одружившись із католичкою. На знак скорботи жителі села позачиняли віконниці. Страх одруження з представником іншої групи також поширений серед набожних юдеїв. Вище я цитував ізраїльських школярів, які згадували про страшну небезпеку «змішання», якою виправдовували дії Ісуса Навина під час Єрихонської битви. А коли представники різних віросповідань усе-таки одружуються, то з обох таборів лунають застереження, що «змішані шлюби» добром не закінчуються, а потім тривають затяжні баталії щодо традиції, в якій мають виховуватися діти. Пам’ятаю, коли в мене малого в душі ще жеврів вогник англіканства, мене приголомшило правило, що коли одружуються представники католицтва й англіканства, діти завжди виховуються в католицькій традиції. Мені не важко було б зрозуміти, якби священик кожної з конфесій наполягав на вихованні дітей у своїй вірі. Але тоді (та й досі) мені не вкладалася в голову ця асиметрія. Чому англіканські священики у відповідь не запровадили аналогічного правила зі свого боку? Мабуть, вони не такі напористі. Мій шкільний капелан та «наш падре» Бетджемена просто виявилися м’якішими характером.

Соціологи здавна вели статистику релігійної ендогамії (одруження з представниками своєї релігійної групи) та екзогамії (одруження з представниками інших віросповідань). Норвел Ґлен із Техаського університету в Остіні зібрав дослідження, які були опубліковані до 1978 року, і проаналізував їх102. Згідно з його висновками, тенденція одружуватися з представниками своєї релігії виражена в християн (протестанти одружуються з протестантами, католики з католиками — і це не просто результат звичайної стратегії «одружитися з сусідським хлопцем»), але особливо сильна вона серед юдеїв. Із загальної вибірки 6021 одруженого респондента, 140 назвали себе юдеями. З них 85,7 % були одружені з представниками свого віросповідання. Це набагато більше, ніж слід було очікувати за умови випадкового розподілу ендогамних шлюбів. Цим, звісно, нікого не здивуєш. Ревним юдеям дуже не рекомендують одружуватися з представниками інших релігій. Про це навіть складено багато анекдотів, у яких єврейські матері попере­джають своїх хлопчиків триматися подалі від білявих шикс, котрі чатують, щоб полонити їх. Ось три типові заяви американських рабинів:

• «Я не здійснюватиму обряду одруження для змішаної пари».

• «Я здійсню обряд одруження лише тоді, якщо пара висловить намір виховувати дітей у юдейській традиції».

• «Я здійснюю обряд одруження лише в тому разі, якщо пари погоджуються відвідувати сеанси дошлюбної підготовки».

Рабинів, які погоджуються здійснювати обряд одруження разом із християнським священиком, можна порахувати на пальцях попри високий попит на них.

Навіть якщо релігія не несе жодної іншої шкоди, вона старанно плекає чвари між людьми, цілеспрямовано потураючи їхній природній схильності віддавати перевагу представникам своєї групи та цуратися чужих груп. І цього вже достатньо, щоб із неї виростало багато зла в цьому світі.

Моральний дух часу

Цей розділ я починав із демонстрації того, що ми (причому навіть ті, хто вважає себе релігійним) не виводимо моральних норм, якими керуємося в житті, зі священних книг, хай там що ми говоримо на словах чи малюємо в своїй уяві. Звідки ж тоді нам знати, де добро, а де — зло? Хоч би якою була відповідь на це питання, серед нас панує певна згода у питаннях добра і зла, причому згода на диво загальна. Ця згода не має прямого зв’язку з релігією, але поширюється навіть на найбільш набожних людей, незалежно від того, виводять вони самі свою мораль зі священних книг чи ні. За примітним винятком афганських талібів та близких їм духом християнських фанатиків зі США, більшість людей дотримуються тих самих дуже загальних етичних принципів. Більшість із нас не завдає непотрібних страждань іншим; вірить у свободу слова та захищає її навіть тоді, коли не погоджується зі сказаним; платить податки, не вбиває, уникає інцесту, не робить іншим того, чого не хоче собі. Багато з цих добрих правил можна знайти в священних книгах, але вони там перемішані з багатьма іншими нормами, яких жодна порядна людина не захоче дотримуватися. І самі священні книги не дають жодних вказівок, як відрізнити добрі правила від поганих.

Один зі способів вираження сучасного етичного консенсусу — укласти «нові десять заповідей». Це намагалися зробити різні особи та установи. Цікаво те, що зазвичай їхні пропозиції виходять схожими одна на одну й характерними для періоду часу, в який вони живуть. Ось один із сучасних прикладів «нових десяти заповідей», які я знайшов на одному атеїстичному веб-сайті103:

• Не робіть іншим того, чого не хочете собі.

• У всіх своїх справах намагайтеся не завдавати нікому шкоди.

• Ставтеся до інших людей, інших живих істот та до світу загалом із любов’ю, чесністю, вірністю та повагою.

• Не закривайте очі на зло й не ухиляйтеся від здійснення справедливості, але завжди будьте готовими пробачити завдані кривди, особливо якщо їх