Читати книгу - "Гра престолів"

— Сьогодні ми маємо вийти надвір, мілорде,— сказала вона, бо дотраки вірять, що все найважливіше в житті людини має відбуватися просто неба.

Хал Дрого рушив за нею попід місячне світло, і дзвіночки в його волоссі тихенько заспівали. За кілька кроків од намету було ложе з м’якої трави, і саме там Дані потягнула чоловіка на землю. Коли ж він спробував її перевернути, вона поклала руку йому на груди.

— Ні,— мовила вона,— сьогодні я дивитимуся вам в обличчя.

В серці халасару немає особистого простору. Роздягаючи чоловіка, Дані відчувала на собі чужі очі, й чула притишені голоси, коли робила те, чого навчила її Дорея. Але їй було байдуже. Хіба вона не халесі? Для неї важили тільки його очі, і зараз, вилізши на нього, вона побачила в них щось таке, чого раніше не було. Вона скакала на ньому несамовито, як на своїй сріблястій, і в момент задоволення хал Дрого вигукнув її ім’я...

Халасар уже майже перетнув Дотрацьке море, коли Джикі, погладивши м’який округлий живіт Дані, мовила:

— Халесі, ви в тяжі.

— Знаю,— озвалася Дані.

То були її чотирнадцяті іменини.

Бран

Внизу у дворі разом з вовками бігав Рикон.

Бран спостерігав за ними з підвіконня. Хай куди біг хлопчик, Сіровій уже був тут як тут, кидався йому навперейми, і Рикон, помітивши його, щасливо верещав і кидався в інший бік. Кошлай насідав йому на п’яти, кружляючи навколо та клацаючи зубами, коли наближалися інші вовки. Хутро в нього потемніло і зробилося геть чорним, а очі горіли зеленим вогнем. Останнім біг Бранів Літо. Він був сріблясто-димчастий, з очима жовто-золотими, які бачили все-все. Він був менший за Сіровія й обережніший. Бран вважав, що він з виводку найкмітливіший. Згори йому чути було хекання Рикона, який на своїх маленьких дитячих ніжках гасав утоптаною землею.

Очі в Брана пекло від сліз. Він теж хотів спуститися вниз, побігати й посміятися. Розлютившись на такі думки, він кісточками пальців стер сльози, поки ті не пролилися. Вже проминули його восьмі іменини. Він уже майже дорослий, йому не можна плакати.

— Це була просто омана,— гірко мовив він, пригадуючи ворона зі сну.— Я не можу літати. Не можу навіть бігати.

— Ворони всі брехуни,— погодилася стара Нан, яка сиділа в кріслі зі спицями в руках.— Я знаю казку про ворона...

— Не хочу я більше ніяких казок! — відтяв Бран з роздратуванням у голосі. Колись він любив казки старої Нан. До того. Але тепер усе змінилося. Тепер його залишали з нею на цілий день, щоб вона приглядала за ним, вмивала та скрашувала його самотність, але від цього йому було тільки гірше.— Ненавиджу твої дурні казки.

Старенька всміхнулася до нього беззубим ротом.

— Мої казки? Ні, мій маленький лорде, не мої. Ці казки були до мене й будуть після мене, і після тебе теж.

Бридка стара, презирливо подумав про неї Бран: суха й зморшкувата, майже сліпа, безсила — навіть сходи не здатна подужати, а на рожевому веснянкуватому черепі лишилося заледве кілька пасом білого волосся. Ніхто й не знає, скільки їй насправді років, але батько казав, її всі кликали старою Нан ще тоді, коли сам він був хлопчиком. Понад усякий сумнів, вона була старшою за всіх у Вічнозимі, а може, у всіх Сімох Королівствах. Нан з’явилася в замку як мамка для Брандона Старка, чия мати померла при пологах. А він був старшим братом лорда Рикарда, Бранового діда, а може, молодшим братом, або навіть братом Рикардового батька. Стара Нан казала то так, то так. Але в усіх її оповідках хлопчик помирав трирічним від літньої застуди, після чого Нан лишилась у Вічнозимі з власними дітьми. Обох синів вона втратила на війні, на якій король Роберт завоював престол, а онук загинув на мурах Пайку під час заколоту Балона Грейджоя. Дочки її давним-давно повиходили заміж, пороз’їжджалися й померли. Лишився тільки дурник Годор — велетень, який працює у стайнях, а стара Нан живе й живе, за шитвом оповідаючи свої казки.

— Мені байдуже, чиї це казки,— сказав Бран.— Я їх терпіти не можу.

Не хотів він більше казок і не хотів старої Нан. Він хотів маму й тата. Хотів бігати, і щоб поруч стрибав Літо. Хотів вилізти на зруйновану вежу й годувати зерном ворон. У товаристві братів проїхатися на своєму поні. Хотів, щоб усе стало, як було.

— Я знаю казку про хлопчика, який терпіти не міг казок,— сказала стара Нан з ледь помітною дурнуватою посмішкою, не припиняючи клацати спицями — цок-цок-цок, аж Бранові закортіло накричати на неї.

Він усвідомлював, що так, як було, вже не стане ніколи. Ворон обдурив його, змусивши летіти, а коли Бран прокинувся, виявилося, що він каліка, а світ перемінився. Всі його покинули: і батько, і мати, і сестри, і навіть зведений брат Джон. Батько обіцяв, що Бран поїде на Королівський Причал на справжньому коні, але всі поїхали без нього. Мейстер Лувін послав лорду Едарду навздогін пташку з листом, і другу пташку до матері, і третю до Джона на Стіну, але відповіді не було нізвідки. «Часто птахи просто губляться, дитинко,— пояснив мейстер.— Звідси до Королівського Причалу чимало миль, і всюди чигають яструби, тож, може, ніхто не отримав листів». Але у Брана було таке відчуття, наче всі померли, поки він лежав без тями... або помер сам Бран, і всі про нього забули. Джорі з сером Родриком і Вейоном Пулом також поїхали, а ще Галлен, і Гарвін, і Товстун Том, і чверть варти.

Лишилися тільки Роб з малюком Риконом, але Роб змінився. Тепер це був не просто Роб, а лорд Роб, принаймні так він старався поводитися. Він носив при боці справжній меч і ніколи не усміхався. Цілісінькі дні він тренував гвардійців і вправлявся на мечі, від чого металево дзвенів увесь двір, а всіма покинутий Бран спостерігав за ним з вікна. Вечорами Роб замикався з мейстром Лувіном і вів довгі бесіди або перевіряв облікові книги. Іноді він кудись виїжджав з Галлісом Молленом і міг не повертатися по кілька днів, відвідуючи віддалені тверджі. Коли він їхав більш ніж на день, Рикон плакав і повсякчас питав Брана, чи Роб узагалі повернеться. Та навіть коли Роб бував удома у Вічнозимі, у лорда Роба, схоже, часу