Читати книгу - "Гра престолів"

облишать у спокої,— здвигнув він плечима.— Але їх не облишать.

Деякий час Дані мовчки їхала поряд, складаючи його слова, як шматочки мозаїки. Думка про те, що людям байдуже, керуватиме ними справжній король чи узурпатор, суперечила всьому, чого вчив її Вісерис. Та що більше вона міркувала над словами Джори, то ясніше бачила в них правду.

— А за що молитеся ви, пане Джоро? — запитала нарешті вона.

— За повернення додому,— озвався той хрипким від ностальгії голосом.

— Я теж молюся за це,— сказала вона з вірою у власні слова.

Сер Джора розсміявся.

— Тоді погляньте навкруги, халесі.

Але перед очима Дані стояли не рівнини. Внутрішнім зором вона бачила Королівський Причал і Червону фортецю, збудовану Ейгоном Завойовником. Бачила Драконстон, де народилася. В її уяві вони палахкотіли тисячами вогнів — у кожному вікні горіло полум’я. В її уяві всі двері були червоні.

— Братові ніколи не повернути собі Сім Королівств,— сказала Дані. І збагнула, що знає це давним-давно. Знає все своє життя. Просто ніколи не дозволяла собі вимовити ці слова навіть пошепки, а зараз промовила їх так, що почули і Джора Мормонт, і весь світ.

Сер Джора зміряв її поглядом.

— Ви гадаєте ні?

— Він не зможе очолити армію, навіть якщо мій лорд-чоловік і надасть її,— мовила Дані.— У нього немає грошей, а єдиний лицар, який супроводжує його, вважає його нижчим за змію. Дотраки глузують з його слабкості. Він ніколи не поверне нас додому.

— Ти розумна дитина,— посміхнувся лицар.

— Я не дитина,— затято мовила вона. І стисла каблуками боки кобилиці, посилаючи сріблясту вчвал. Вона мчала дедалі швидше, залишивши далеко позаду і Джору, і Іррі, і всіх решту, а теплий вітер розмаював їй волосся, і призахідне сонце світило в обличчя. Поки вона доїхала до халасару, запали сутінки.

Раби поставили для неї намет на березі озерця з джерельною водою. З трав’яного палацу на пагорбі чулися голоси. Скоро там реготатимуть — щойно вояки з хасу повідають, що сталося сьогодні серед трав. І коли Вісерис, кульгаючи, повернеться, усі чоловіки, жінки й діти знатимуть, що він піший. У халасарі немає таємниць.

Дані віддала сріблясту рабам, щоб потурбувалися про неї, а сама увійшла в намет. Під шовковим шатром було прохолодно й темнувато. Опускаючи запинало, Дані побачила, як порошний промінь червоного світла торкається драконових яєць. На якусь мить перед очима в неї затанцювали тисячі багряних язичків полум’я. Вона кліпнула — і все зникло.

«Це камінь,— сказала вона собі.— Це просто камінь, навіть Іліріо так казав, усі дракони мертві». Вона поклала долоню на чорне яйце, лагідно обхопивши вигин шкаралупи пальцями. Камінь був теплий. Майже гарячий.

— Це все сонце,— прошепотіла Дані.— Сонце нагріло їх, поки ми їхали.

Вона звеліла служницям приготувати для неї купіль. Дорея розпалила перед наметом багаття, а Іррі та Джикі зняли з в’ючних коней і принесли великі мідні ночви — ще один весільний подарунок — і натягали води з озерця. Коли з ночов почало парувати, Іррі допомогла Дані залізти, а тоді залізла й сама.

— Ви колись бачили дракона? — запитала Дані, поки Іррі шкребла їй спину, а Джикі вимивала пісок з волосся. Вона чула, що перші дракони з’явилися зі сходу, з Тінявих земель за Ашаєм та з островів у Нефритовому морі. Може, вони й досі живуть там, у краях дивних і диких.

— Драконів більше немає, халесі,— сказала Іррі.

— Вимерли,— підтвердила Джикі,— давним-давно.

Вісерис казав, що останні дракони Таргарієнів померли не більш як століття тому, під час правління Ейгона Третього, якого прозвали за це Бичем Драконів. Як на Дані, це було не так уже й давно.

— Всюди? — розчаровано спитала вона.— Навіть на сході?

На заході чари закінчилися, коли прийшла Руїна Валірії і земель вічного літа, і не лишилося ні чарокованої криці, ні штормоспівців, ні драконів, але Дані чимало разів чула, що на сході все інакше. Подейкували, що островами Нефритового моря скрадаються мантикори, що у джунглях Ї-Ті повзають василіски, в Ашаї відкрито чаклують чароспівці, ворожбити й гонихмарники, а чорної ночі накладають страшні закляття повелителі тіней і кровошептії. То чому б там не бути й драконам?

— Нема дракони,— сказала Іррі.— Хоробрі вої вбивати їх, бо то жахливі люті звірі. Всі знають.

— Всі знають,— погодилася Джикі.

— Купець із Карта розповідав мені, що дракони прилетіли з місяця,— заговорила білява Дорея, над вогнем гріючи рушник. Джикі та Іррі були з Дані одного віку — дотрацькі дівчата, які опинилися в рабстві, коли хал Дрого розбив халасар їхнього батька. Дорея була старша: майже двадцятирічна. Магістр Іліріо знайшов її в будинку розпусти в Лісі.

Дані з цікавістю обернула голову, і вологе сріблясте волосся впало їй на очі.

— З місяця?

— Він казав, що місяць — це яйце, халесі,— мовила дівчина з Ліса.— Колись давно на небі було два місяці, але один з них занадто наблизився до сонця й від жару розколовся. І з нього вилетіли тисячі тисяч драконів, упиваючись полум’ям сонця. І відтоді дракони дихають вогнем. Одного дня і другий місяць отримає сонячний поцілунок, розколеться — і дракони повернуться.

Дівчата-дотрачки пирхнули й розсміялися.

— Ти дурна рабиня з тирсою в голові,— сказала Іррі.— Місяць — не яйце. Місяць — бог. Сонце з місяцем — подружжя. Всі знають.

— Всі знають,— підтвердила Джикі.

Коли Дані вилізла з ночов, шкіра в неї була розпашіла й рожева. Джикі вклала халесі, щоб намастити їй тіло олією і вичистити бруд зі всіх пор. А тоді Іррі напахтила її пряноцвітом і цинамоном. І поки Дорея до блиску розчісувала їй коси, аж ті засяяли, як срібні нитки, Дані міркувала про місяць, і яйця, і драконів.

На вечерю була проста страва з фруктів, сиру й підсмаженого хліба, запити яку подали кубок вина з медом.

— Дореє, лишись і повечеряй зі мною,— звеліла Дані, відсилаючи інших двох служниць геть. У дівчини з Ліса волосся мало медовий колір, а очі — барву літнього неба.

Коли вони залишилися вдвох, Дорея опустила очі.

— Це честь для мене, халесі,— сказала вона, хоча то була зовсім не честь, а просто послуга. Місяць уже давно викотився на небо, а вони все сиділи, розмовляючи.

Коли тої ночі прийшов хал Дрого, Дані чекала на нього. Зупинившись на вході в намет, він з подивом поглянув на неї. Вона ж повільно звелася,