Читати книгу - "Кімната"

бо я маю сім’ю. Моя сім’я — це Бабця, Нерідусь, Бронвін, Дядечко Павло, Діна і Дідусь, що, правду кажучи, здригається, тільки-но мене побачить. А ще Ма. Я пересуваю Зубчик за щоку.

— Ма померла?

— Ні, я тобі кажу. Безперечно, ні. — Бабця притуляє голову до дерев’яної рами вікна.

Я помітив, що, коли люди кажуть «безперечно», це звучить досить підозріло.

— Може, ти просто вдаєш, ніби вона жива? — питаюсь я в Бабці. — Бо якщо Ма померла, то я теж не хочу жити.

По її обличчю течуть і течуть сльози.

— Я не... я не можу тобі сказати більше, ніж сама знаю, солоденький. Вони обіцяли зателефонувати нам, щойно з’явиться свіжа інформація.

— Що таке свіжа інформація?

— Як вона почувається саме цієї миті.

— А як вона почувається?

— Ну, поки що не дуже добре, бо вона проковтнула надто багато поганих пігулок — я тобі про це вже казала. Однак їй, певно, вже промили шлунок і вивели з нього ті всі пігулки чи більшу частину їх.

— Але чому вона?..

— Бо в неї не все добре. З головою. Проте її лікують, не турбуйся, — відповідає Бабця.

— Чому?

— Ну, бо з того нічого доброго не буде.

Червоне обличчя Бога зачепилося за димар. Надворі темніє. Хворий Зубчик Ма впинається в мої ясна.

— Ти навіть не доторкнувся до своєї лазаньї, — каже Бабця. — Може, хочеш соку або ще чогось?

Я хитаю головою.

— Зморився? Ти, мабуть, дуже втомлений, Джеку. Сам Бог знає, як я змучилася. Спустися вниз і оглянь вільну кімнату.

— А чому вона вільна?

— Бо ми нею не користуємося.

— А навіщо вам кімната, якою ви не користуєтеся?

Бабця знизує плечима:

— Ніколи не знаєш, що може тобі знадобитися.

Вона чекає, коли я спущуся сходами на задку, бо тут немає поруччя, що за нього можна було б триматися. Я тягну за собою сумку з Дорою, і вона стукається об сходинки — бух-бух. Ми проходимо крізь кімнату, що зветься вітальнею — не знаю чому, тут ніхто ні з ким не вітається. Бабця і Нерідусь живуть у всіх кімнатах, крім вільної.

Раптом лунає жахливий звук вааа-вааа, і я затуляю вуха.

— Треба відповісти, — каже Бабця.

За хвилину вона повертається і заводить мене в кімнату:

— Готовий?

— До чого?

— До спання, дорогенький.

— Тільки не тут.

Вона стискає губи:

— Я знаю, що ти сумуєш за своєю Ма, але поки тобі доведеться спати самому. Все буде добре, адже ми з Нерідусем зовсім поруч, нагорі. Ти ж не боїшся страховиськ, правда?

Усе залежить від того, чи справжнє страховисько, чи ні, а ще від того, де перебуваю я сам.

— Хм-м... Стара кімната твоєї Ма поряд з нашою, — каже Бабця, — але ми зробили з неї спортзалу. Не знаю, чи знайдеться там місце для надувного матраца...

Цього разу я піднімаюся сходами на своїх ногах, спираючись на стіну, а Бабця несе мою сумку з Дорою. У кімнаті я бачу сині труські мати, гантелі й тренажери, подібні до тих, що були в телевізорі.

— Її ліжко стояло тут, на тому самому місці, де була колиска, у ній вона лежала малятком, — каже Бабця, показуючи на велосипед, прикріплений до підлоги. — На стінах висіли постери її улюблених музичних груп, велетенське віяло і ловець снів...

— А чому воно ловило її сни?

— Ти про що?

— Про віяло.

— О ні, це були тільки прикраси. Я почуваюся просто жахливо, віддавши їх на доброчинність, як радив керівник групи допомоги...

Я гучно позіхаю, Зубчик випадає з мого рота, але я ловлю його рукою.

— Що це? — питає Бабця. — Намистинка чи що? Ніколи не смокчи маленьких предметів, хіба ти?..

Вона намагається розігнути мої пальці, щоб дістатися до Зубчика. Я сильно вдаряю її в пузо.

Бабця зачудовано дивиться на мене. Я суну Зубчика під язик і стискаю зуби.

— Знаєш, покладу-но я надувний матрац поруч з нашим ліжком. Лише на одну ніч, поки ти звикнеш.

Я тягну за собою сумку з Дорою. У сусідній кімнаті сплять Бабця та Нерідусь. Надувний матрац теж схожий на величезну сумку; шланг помпи весь час вискакує з отвору, і Бабці доводиться кликати на допомогу Нерідуся. Нарешті матрац надуто, як повітряну кульку, тільки він прямокутний. Бабця стелить мені постіль. Цікаво, хто промивав шлунок Ма? Звідки вони взяли помпу? Чи не розірвало Ма на шматки?

— Де твоя зубна щітка, Джеку, питаю?

Я знаходжу її в сумці з Дорою, де лежать усі мої речі. Бабця каже мені, щоб я вдяг свою пеже, що означає «піжама». Вона показує на матрац і гукає:

— Катай сюди!

Люди завжди вдаються до слів «катай» чи «гайда», коли хочуть показати щось смішне. Бабця нахиляє до мене своє обличчя, бажаючи поцілувати, проте я ховаю голову під перину.

— Пробач, — каже вона. — Розповісти тобі казку?

— Ні.

— Ти дуже втомився, щоб слухати казку. Ну, добре. Спи. Кімната поринає в темряву. Я сідаю:

— А «Жуки»?

— Простирадла чистісінькі.

Я не бачу Бабці, але пізнаю її з голосу.

— Ні, хочу «Жуків».

— Джеку, я просто падаю з утоми...

— Розкажи віршик про жуків.

— А, он що, — каже Бабця. — Спи й насни гарні сни... Так, я завжди читала його, коли твоя Ма була...

— Розкажи його весь.

— Спи й насни гарні сни, а жуків усіх жени.

У кімнату просочується світло — це відчиняються двері.

— Куди ти йдеш?

Я бачу в дверному отворі чорний обрис Бабчиної фігури.

— Униз, — відповідає вона.

Я скочуюся з матраца — він труситься.

— Я з тобою.

— Ні, я йду дивитися свої передачі, вони не для дітей.

— Ти ж казала, що ви з Нерідусем ляжете в ліжко, а я спатиму поруч, на надувному матраці.

— Ми ще не втомилися й ляжемо пізніше.

— Але ж ти казала, що дуже втомилася.

— Я втомилася від... — майже кричить Бабця. — Я ще не хочу спати. Я хочу подивитися телевізор і бодай трохи ні про що не думати.

— Ти можеш ні про що не думати тут.

— Просто лягай і заплющуй очі.

— Не можу. Я не можу спати сам.

—