Читати книгу - "Автохтони"

Збивати з пантелику. Підкидувати ідеї і тут же відкидати їх. Це він вам усе розповів, еге ж? Колись давно, зі смішком, за філіжанкою кави, за чарочкою настоянки. За третім, четвертим кухлем пива. Він багато п’є. Так йому легше.

– О!

Смаглява й чорнява подавальниця поставила перед Вейнбаумом просякнуту млостю ромову бабу, і Вейнбаум енергійно тицьнув у неї ложечкою.

– Тепер ви демонізуєте мене! Вам просто конче необхідно когось демонізувати!

– Ні-ні! Я знаю, ви не заради власної вигоди. Просто історія – це кров і бруд. Це ганьба та зрада. А місту потрібен міф. Повнокровний справжній міф. Свої генії. Свої мученики. Баволь чудово піде. Кухлі з Баволем. Принти з Баволем. Невеличка крамничка при музеї. І ще парочка – одна на Площі Ринок, інша на Ратушній. А ще трошки, й можна буде розкрутити Ковача. Фестиваль його імені, конкурси його імені, все таке.

– Але ви ж повірили? – весело сказав Вейнбаум. – Зізнайтеся! Вам же самому хотілося, щоб було що-небудь такенне. Всім хочеться. Такою є людська натура. Відшукати посеред крові та бруду, посеред безнадійності потаємні двері та вислизнути через них, і там, за дверима, побачити світло, й буколічний пейзаж із горами та морем, і янгола з оливковою галузкою. І там, за цими дверима, ніхто не помирає, і не розлучається, і диво лоскоче тебе ніжною пір’їнкою.

– Повірив? – напевно, все ж таки краще було б пересидіти до потяга у вокзальному буфеті. – Можливо. На якусь мить. Костжевський… він перегравав. Ви підібрали гарний типаж, але це не Костжевський. Той Костжевський давно вже мертвий.

– Не згоден, – сказав Вейнбаум. – Завжди має бути Костжевський. Якщо є місто, має бути Костжевський. І Валевська. І Ковач. А як же інакше.

– Кабалістика, – сказав він втомлено. – Знову кабалістика. До речі, а куди насправді подівся Шпет?

– Ах, Шпет? Його терміново попросили прочитати лекції в одному заміському клубі. За дуже непогані гроші. За ним приїхав чудовий новенький автомобіль і увіз його. Ще кілька днів, і він повернеться, і, знаєте, він абсолютно нічого не помітить. Але, звісно, йому доведеться вибачатися перед Воробкевичем. Втім, вони помиряться. Таке вже бувало.

– Музей воскових фігур теж належить вам?

– Та ні. Мареку.

Вогник свічки в каганці метнувся, присів, підстрибнув, риси обличчя Вейнбаума на мить спотворилися, маска, крізь яку проступає інша, нелюдська істота. Може бути й інша історія, подумав він, історія про прадавніх істот, які непомітно, поволі обплутали місто медовими нитками своїх дивних інтриг, своїх незрозумілих сторонньому оку ігор, своїх звичок, своєї сталості, але такі історії, здається, вже виходять з моди, та й взагалі це, здається, теж уже було. Ні, Вейнбаум – теж знаряддя. Це місто творить свій міф, за своєю примхою викликаючи з небуття тіні та керуючи ними.

– Я радий, що Шпет живий, – сказав він. – Він мені по-своєму навіть сподобався.

– А ось це ви даремно! – вигукнув Вейнбаум життєрадісно. – У Шпеті нема абсолютно, абсолютно нічого такого, що могло б вам сподобатися! Ви просто погано знаєте Шпета. Я його знаю добре і запевняю вас… Я бачу, моє обличчя вам більше нестерпно! Ви соваєтеся на стільці й думаєте, як би тактовно вшитися.

– Ні, – сказав він. – Просто я не спав цієї ночі й погано спав попередньої. А у потязі затишна полиця та чиста білизна. І ніякої китайки.

– Хочете, Валек вас відвезе?

– Хай Господь милує! – чесно сказав він. – І, звісно, Лідії привіт. Вона ваша родичка?

– В мене немає родичів, – спокійно сказав Вейнбаум. – Вірніше, є, але вони лежать там, звідки вже не встають. Привіт я передам, авжеж.

Він озирнувся, виходячи. Вейнбаум продовжував сидіти, умостивши тростину між колін і поклавши гостре підборіддя на руків’я, так, що вовча срібна голова, здавалося, виростала у Вейнбаума з шиї.

* * *

Пані Агати не було, зате на перехресті стояв солідний пан із собачкою. Пан був у котелку і двобортному пальті. Собачка був теж маленький, але мохнатий, з вусами і шкіперською борідкою. На сумненькому писочку осідала мряка.

Голуб біля лави мляво дзьобав залишки гамбургера. Бронзова дівчина біля фонтана поворухнулась і переступила з ноги на ногу. Зграйка туристів розступилася, обтікаючи його, обігнав, погойдуючись, велетень на цибах. Йому захотілося підставити велетню ніжку, щоб той захитався і повалився, й розсипався на кілька складових, і лежав би ось так, немов зламана гігантська лялька. А він тоді буде Джек, переможець велетнів. Він ледве втримався.

Дівчина, повита хмелем, запропонувала йому пива в пластиковому стаканчику, і він випив його, а потім ще один стаканчик, хоча горло тут же почало дерти.

Жебрак на розі прилагоджував до грамофона величезну трубу, повертаючи її розверсту пащу у бік тих, хто гуляв. Зараз було видно, що пальто в жебрака колись було зеленим. І що застібка на жіночий бік. Він підійшов ближче.

Жебрак ворушив опухлим млявим обличчям.

Він дістав із кишені дріб’язок і з дзенькотом зсипав його у розкритий ящик з-під патефона. Жебрак підвів голову.

– Хто співає? – спитав він і присів поряд. – Кармен, я маю на увазі.

– Стара Валевська, – сказав жебрак.

Він витяг із кишені пачку і простягнув жебракові цигарку. Якийсь час вони мовчки палили, сидячи навпочіпки. Він подумав, що після безсонної ночі, в куртці із зашитою проріхою і несвіжій сорочці він і сам на стороннє око виглядає точнісінько таким жебраком, хіба що не остаточно зубожілим.

– Ковач знаєте, де помилився? – сказав він, щиглем збиваючи попіл із цигарки. – Порахував дев’ять планет, а Плутон, виявляється, не планета, так, планетоїд. А планетоїди не слід брати до уваги.

– Плутон реабілітували. – Жебрак дивився перед собою і випускав хмаринки диму, як паровозик. – Знову став планетою. Ніяк не можуть визначитися. Так що дев’ять планет. Усе вірно. Але я не знаю, чи треба враховувати пояс астероїдів. Там узагалі засада з цими сферами. Як рахувати? Геоцентрична система? Геліоцентрична? Але сонце – це просто жовтий карлик на краю галактики. Тоді що? У всесвіту немає центра.

– Так, – сказав він, – це пастка, Ладиславе, пастка богів. Вони люблять такі пастки. Такі жарти.

– Ти мене з кимось плутаєш, чуваче, – сказав жебрак. – Ніякий я не Ладислав.

– Перепрошую, – сказав він. – Помилився. До речі, не ви мені телефонували до хостелу? Порозмовляти про музику?

– Звідки? – мляво спитав жебрак. – З цього грамофона?

– І вірно. Ось, цигарки візьміть. І гроші, я б і більше дав, але більше нема. Я тільки на зворотний квиток залишив, ну й поїсти в дорогу.

Він підвівся і пішов далі, розминаючи затерплі ноги. І як цей жебрак не втомлюється весь час сидіти навпочіпки? Він йшов,