Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

йому в чому-небудь, особливо відколи ми в розлуці, від якої він такий нещасний, – я врешті-решт погодилась. Я не передбачала нещастя, яке через це сталося.

Учора пан де Вальмон, скориставшись цим ключем, прийшов до мене в кімнату, коли я спала. Для мене це було такою несподіванкою, що я страшенно злякалася, коли він мене розбудив. Але він відразу заговорив, я впізнала його і не закричала. І, крім того, спершу мені спало на думку, що він приніс мені листа від Дансені. Проте це було далеко не так. Незабаром він захотів поцілувати мене, й тоді як я, цілком природно, почала захищатися, він приловчився і зробив те, на що я не погодилася б ні за що в світі… Він став вимагати замість цього поцілунку. Довелося поступитися. Що я могла зробити? Я спробувала кликати на допомогу. Але, по-перше, в мене не вистачило сил, а по-друге, він переконав мене, що, коли хто-небудь прийде, він зуміє звалити всю провину на мене. І правда, легко було б це зробити через ключ. Після цього він усе-таки не пішов. Він захотів другого поцілунку, який – вже не знаю, як і чому – дуже мене схвилював. А потім стало ще гірше, ніж спочатку. О, це, зрозуміло, дуже погано. Ну, а під кінець… позбавте мене необхідності доказувати, але я така нещасна, що нещаснішою бути не можна.

В одному я собі найбільше докоряю, та все ж мушу вам про це сказати – боюсь, я захищалася не так рішуче, як могла б. Не знаю, як це вийшло. Певна річ, я не люблю пана де Вальмона, зовсім навпаки. Та все ж були миті, коли я начебто любила його. Ви самі розумієте, що це не заважало мені ввесь час говорити: «Ні», але я відчувала, що поводжуся не так, як говорю. І це було якось наче всупереч моїй волі. І до всього ще я була в страшенному сум’ятті! Якщо в таких випадках завжди так важко захищатися, потрібно виробити звичку до цього! Правда і те, що пан де Вальмон уміє говорити таким чином, що просто не знаєш, як йому відповісти. Словом – чи повірите, коли він пішов, я наче аж жалкувала про це і мала слабкість погодитися, щоб він прийшов і сьогодні ввечері; а це засмучує мене найбільше.

О, незважаючи на це, будьте певні, що я не дозволю йому прийти. Він іще не встиг вийти з кімнати, як я зрозуміла, що мені ні в якому разі не слід було цього обіцяти. А тому я до самого ранку проплакала. Найбільше ж я страждаю через Дансені. Щоразу, як я згадувала про нього, ридання мої посилювалися аж так, що я просто задихалась, а не думати про нього я не могла… Ось і зараз, ви самі бачите, до чого це призводить: папір увесь мокрий від сліз. Ні, я ніколи не втішуся, хоч би тільки через нього.

Словом, я зовсім знемогла, та все ж ні на хвилину не заснула. А вранці, вставши з ліжка, я поглянула в дзеркало: можна було вжахнутися, так я змінилася.

Мама помітила це, тільки-но побачила мене, і негайно ж запитала, що зі мною. Я ж відразу почала плакати. Я думала, вона мене лаятиме, і, можливо, мені від цього було б легше. А вона, навпаки, заговорила зі мною лагідно! Я на це зовсім не заслужила. Вона сказала, щоб я не засмучувалася до такої міри! Вона ж не знала причини мого горя. Не знала, що я від цього хвора! Бувають хвилини, коли мені хотілося б не жити. Я не змогла втриматись. Я кинулася в її обійми, ридаючи та повторюючи: «Ах, мамо, мамо, ваша дочка дуже нещасна!». Мама теж не змогла втриматися від сліз, від усього цього горе моє тільки посилилося. На щастя, вона не запитала мене, чому я така нещасна, адже я не змогла б їй нічого сказати.

Благаю вас, добродійко, напишіть мені якнайскоріше і скажіть, що я маю робити. Бо в мене немає мужності зібратися з думками, і я тільки страждаю і страждаю. Листа свого пошліть через пана де Вальмона, але прошу вас, якщо ви писатимете і йому, не кажіть, що я вам хоч що-небудь розповіла.

Залишаюся, добродійко, щиро і з дружніми почуттями глибоко відданою вам…

Я не наважуюся підписати цього листа.

Із замку ***, 1 жовтня 17…

Лист 98

Від пані де Воланж до маркізи де Мертей

Ще кілька днів тому ви, чарівний друже мій, просили у мене втіх і порад – надійшла моя черга, і я звертаюся до вас із тим же проханням, із яким ви зверталися до мене. Я по-справжньому пригнічена і боюся, що вжила далеко не найліпших заходів для того, щоб уникнути своїх нинішніх прикростей.

Причина мого занепокоєння – моя дочка. Після нашого від’їзду в село я, звичайно, помітила, що вона ввесь час сумує і нудьгує, але чекала цього й озброїла своє серце суворістю, яку вважала необхідною. Я сподівалася, що розлука, розваги незабаром знищать любов, яка, на мій погляд, була скоріше дитячою помилкою, ніж справжньою пристрастю. Проте за час мого перебування тут я не лише нічого подібного не домоглась, але помічаю навіть, що дівчинка все глибше і глибше занурюється в згубну меланхолію, і починаю серйозно побоюватись, як би її здоров’я не постраждало.

Особливо за останні дні вона міняється просто на очах. Але найсильніше вона уразила мене вчора, й усі навколо були теж дуже стривожені. Нині їй надзвичайно важко. І доказ цього я бачу в тому, що вона готова навіть здолати свою звичайну боязкість по відношенню до мене. Учора вранці я тільки запитала її, чи не хвора вона, й у відповідь на це вона кинулася в мої обійми, кажучи, що вона дуже нещасна, і при цьому ридма плакала. Не можу передати вам, як це мене засмутило. На очах у мене так само виступили сльози, і я встигла тільки відвернутися, щоб вона не помітила їх. На щастя, я розсудливо не стала її розпитувати, а вона не наважилася сказати мені більше, проте абсолютно очевидно, що її мучить ця злощасна пристрасть.

Що ж вдіяти, якщо так триватиме? Чи зроблюсь я винуватицею нещастя моєї дочки? Чи оберну я проти неї дорогоцінні якості душі – чутливість і постійність? Чи для того я