Читати книгу - "Італійські черевики"

ми говорили не лише про це.

Я хотів спитати, хто він такий. Але вона приклала до вуст указівного пальця.

— Не зараз.

Наступного дня її забрав Янсон.

— Я випиваю багато води, — крикнув він, відпливаючи від пірса. — Та все одно весь час відчуваю спрагу.

— Поговоримо про це потім, — крикнув я у відповідь.

Я піднявся в дім і взяв бінокль. Опісля я провів їх поглядом, аж доки човен не зник у тумані за островом Гьоґа Сіхерет.

Тепер ми знову залишились удвох. Я і моя подруга Карра.

— Тут знову буде так тихо, як завжди, — сказав я до собаки. — Принаймні ще якийсь час. А потім тут збудують будинок. Дівчата вмикатимуть музику надто голосно, вони кричатимуть, лаятимуться і деколи навіть ненавидітимуть цей острів. Але вони приїдуть сюди, тож нам треба змиритися. З табунцем диких коней.

На Каррі й досі була червона стрічка. Я відв’язав її й відпустив за вітром.

Пізно ввечері я сидів перед телевізором із вимкненим звуком. Я прислухався до свого серця.

Тримаючи в руках свій бортовий журнал, я занотував, що зимове сонцестояння минуло. Опісля підвівся, відклав його і витяг чистий.

Наступного дня я напишу щось інакше. Можливо, листа до Гаррієт, відправляти якого було вже запізно.

5

Тієї зими море не замерзало.

Крига скувала лише узбережжя і бухти коло островів, а за затоками відкривалось чисте незамерзле море. Кінець лютого був дуже холодний, з суворими північними вітрами. Янсонів гідрокоптер простояв без діла, і мені не доводилося затуляти вуха руками, коли він привозив пошту.

Якось відразу після того, як на зміну суворому холодові прийшла відлига, сталося те, чого я ніколи не забуду. Я саме прорубав тонку плівку криги, що вкрила мою ополонку, і занурився у воду, як зауважив, що Карра лежить на пірсі, жуючи щось на зразок пташиного скелета. Собака могла порізати горло, тож я підійшов і витягнув кістку з її щелепи. Я викинув її в замерзлі водорості коло берега і покликав пса за собою в дім.

І лише пізніше, одягнувшись і зігрівшись, я згадав про ту кістку. Я й досі не знаю, що мене спонукало, та я запхав ноги в чоботи і, зійшовши до пірса, розшукав костомаху. Осколок кістки аж ніяк не належав птахові. Я сів на пірсі й узявся його розглядати. Кому належала та кістка: норці чи зайцеві?

Аж потім я зрозумів, що саме було в мене в руках. Я не міг помилятись. То була частина кістки моєї зниклої кішки. Я поклав її під ногами на пірсі й замислився, де ж пес міг її знайти. Я відчув глибокий сум від того, що кицька врешті повернулась отак.

Я покликав пса на прогулянку довкола острова. Але Карра більше не занюхала нових кісток — ніде ні сліду. Тільки та єдина дрібна кісточка — вістка від кицьки, що мені вже нічого на неї чекати. Кицька вже давно померла.

Я написав про ту кістку в бортовому журналі. Лише декілька слів: «Пес, кістка, сум».

Я закопав котячу кістку біля могил Гаррієт і пса. У той день мала прийти пошта, тож я спустився до пірса. Янсон, як завжди, прибув вчасно. Він причалив коло пірса і повідомив, що почувається втомленим і його весь час мучить спрага. Вночі його литки зводило судомами.

— Це може бути діабет, — сказав я. — У хвороби такі симптоми. Я не можу обстежити тебе тут, тобі варто звернутись у поліклініку.

— Це смертельно? — занепокоєно запитав він.

— Не обов’язково. Можна лікуватись.

Я не міг стримати вдоволення від того, що в досі незламного Янсона тепер, як і у всіх інших, з’явилась перша подряпина на обладунках.

Він замислився над моєю відповіддю, а тоді нагнувся, щоб дістати з трюму пакет, який він потім простягнув мені.

— Я ж нічого не замовляв.

— Нічого не знаю. Але це для тебе. І тобі не треба платити за доставку.

Я взяв пакет. На ньому стояли акуратно виведені букви мого імені. Відправник своє ім’я не зазначив.

Янсон відплив від пірса. Навіть якщо він і захворів на діабет, то все одно проживе ще багато років. У всякому разі він переживе мене й моє серце, що послало мені перші попередження.

Я сів у кухні й розгорнув пакет. У ньому була пара чорних із фіолетовим черевиків. Джаконеллі вклав записку, в якій зазначив, що «зі щирою радістю висловлює свою глибоку повагу моїм стопам».

Я змінив шкарпетки і, взувши черевики, пройшовся по кухні. Вони ідеально підійшли мені, як він і обіцяв. Карра спостерігала за мною, лежачи на порозі до передпокою. Я зайшов усередину, щоби показати своє нове взуття мурахам.

Я не пригадував, коли востаннє відчував таку радість.

До кінця зими я щодня проходжався по кухні у взутті Джаконеллі. Я ніколи не виходив у ньому надвір і завжди вкладав його назад у коробку.

На початку квітня прийшла весна. Мою бухту все ще вкривала крига. Але невдовзі вона розтане.

Одного дня рано-вранці я взявся виносити мурашник.

Прийшла пора. Я не міг більше відкладати це.

Лопатою я раз за разом виносив мурашник на тачку.

Раптом лопата дзенькнула об якийсь предмет. Згрібши з нього хвою з мурахами, я побачив, що це була одна з порожніх пляшок Гаррієт. Усередині у ній щось було. Я відкрив її. Там лежала скручена фотографія нас двох, з останніх днів того часу, коли ми ще були разом.

Ми стояли біля водойми. Можливо, то був Ріддарф’єрден. Вітер здіймав волосся Гаррієт. Я всміхався, дивлячись прямо в об’єктив. Я пам’ятав, що тоді ми попросили якогось незнайомця сфотографувати нас.

Я повернув фото. На зворотному боці Гаррієт намалювала карту мого острова. Під малюнком вона написала: «Ми потрапили сюди».

Я довго просидів у кухні, розглядаючи світлину.

Опісля я знов заходився виносити мурах у їхнє нове майбутнє. Ввечері я закінчив роботу. Мурашник було перенесено.

Я обійшов свій острів. Над морем пролітав ключ перелітних птахів.

Гаррієт мала рацію: ми потрапили сюди.

Не кудись далі. Саме сюди.

Геннінг Манкелль (нар. 1948 р.) — один з найвідоміших сучасних шведських письменників і драматургів. Його літературна діяльність почалася у 1973 р. романом «Підривник гір», присвяченим робітничому руху. З 1986 р. письменник очолював театр «Avenida», єдиний професіональний театр Мозамбіку. В 1991 р. Манкелль почав публікувати серію детективних романів, що отримали міжнародне визнання. Усі твори письменника