Читати книгу - "Бавдоліно"

них рятуватися на Принцових островах. Тепер венеційці, ґенуезці чи пізанці нібито знову могли вільно рухатися по місті, бо люди ці були конче потрібні для добробуту імперії, але король Сицилії Вільгельм II збирався саме виступити проти Візантії, а греки не особливо розбирали, хто ти — провансалець, алеман, сицилієць чи римлянин: усі вони були для них латинянами. Тому наші друзі вирішили вирушити з Венеції кораблем і приплисти морським шляхом як купецький караван, який прибував (була то Абдулова ідея) з Тапробану.[116] Мало хто знав, де той Тапробан, а може, й ніхто не знав, а вже напевно жодна душа у Візантії й гадки не мала, якою мовою там розмовляють.

Тому Бавдоліно вбрався як перський достойник; Раббі Соломон, у якому юдея впізнали б навіть у Єрусалимі, мав бути корабельним лікарем, тому він облачився в прегарну, темну, всипану знаками зодіаку хламиду; Поет у каптані небесного кольору виглядав на турецького купця; Кіот міг би бути одним з тих ліванців, які ходять обідрані, але мають золоті монети в калитці; Абдул поголив собі голову, щоб не видно було його рудого волосся, і став урешті скидатися на євнуха високого рангу, а Борон правив йому за служника. Щодо мови, то між собою вони вирішили балакати злодійським жаргоном, якого навчилися в Парижі і яким володіли досконало, а це було промовистим свідченням старанності, з якою вони віддавалися студіям у благословенні ті дні. Жаргон цей був незрозумілий навіть парижанам, тому візантійцям він цілком міг здатися тапробанською мовою. Вони вирушили з Венеції на початку літа, а коли в серпні зайшли по дорозі в один з портів, то дізналися, що сицилійці здобули Салоніки, і ними вже, певно, кишіло ціле північне узбережжя Пропонтиди; тому, коли вони ввійшли в цю затоку глупої ночі, капітан волів зробити довгий гак до протилежного берега, щоб потім підійти до Царгорода звідти, немов прибуваючи з Халкедону. Щоб компенсувати їм цей гак, він пообіцяв, що висадяться вони по-царськи, бо, мовляв, саме в перших променях сонця найкраще вперше споглядати Царгород.

Коли на світанку Бавдоліно з друзями піднялися на місток, їх чекало деяке розчарування, бо берег затягнула густа імла; та капітан заспокоїв їх: до міста вони підійдуть неквапно, і за той час мряка ця, яку вже, зрештою, забарвлювали перші поомені східного сонця, поступово розсіється.

Вони пливли ще з годину, а тоді капітан показав білу точку — була то верхівка купола, яка немов розрізала той туман… Невдовзі вздовж берега у цій білизні почали вимальовуватися колони палаців, потім виринули обриси і барви кількох будинків, вигулькнули рожевуваті у сонячному промінні дзвіниці, а нижче — мури з вежами. Відтак насунула раптом велика тінь, ще оповита випарами, які піднімалися з вершини пагорба, блукаючи в повітрі, а тоді, немов чудесно явившись з ніщоти, проступила баня Святої Софії, гармонійна й осяйна в перших променях сонця.

Відтоді все було безперервним одкровенням — на тлі неба, яке потроху роз'яснювалося, виринали інші вежі й інші бані, між пишною зеленню поставали позолочені колони, білосніжні перистилі, статуї з рожевуватого мармуру, аж врешті у всій своїй славі, посеред барвистого лабіринту висячих садів, явився їм оточений кипарисами імператорський палац Буколеон. Далі відкрився вид на білосніжну вежу Палата, розташовану праворуч, і на гавань Золотого Рогу, вхід до якої перекривав товстий ланцюг.

Бавдоліно оповідав це зі зворушенням, а Никита знай повторяв печально: який був прекрасний Царгород, коли він був прекрасний.

— Ох, як тривожно було в тому місті, — сказав Бавдоліно. — Тільки-но ми прибули, відразу стало зрозуміло, що там діється. Нам якраз трапилося бути на Іподромі, коли там готували страту якогось ворога василевса…

— Андроник немов ошалів. Коли ваші латиняни з Сицилії вогнем і мечем знищили Салоніки, Андроник звелів укріпити деякі оборонні споруди, але потім немов перестав зважати на небезпеку. Він жив розпусним життям, твердячи, що не варто боятися ворогів, посилав на шибеницю тих, хто міг йому допомогти, робив вилазки з міста в товаристві коханок і куртизанок, тікав у яри й діброви, як це роблять дикі звірі, а його полюбовниці поспішали за ним, як кури за півнем — він був немов Діоніс з вакханками, бракувало тільки, щоб він вбрався в оленячу шкуру й туніку шафранового кольору. Зустрічався він тільки з флейтистами й гетерами і був розгнузданий, мов Сарданапал, та похітливий, мов поліп; тягар надмірностей так виснажував його, що він мусив їсти нечисту тварину з Нілу, схожу на крокодила, бо подейкували, нібито м'ясо її сприяє виверженню сім'я… Але я б не хотів, щоб ти вважав його поганим правителем. Він зробив немало добрих речей: зменшив надмірні податки, оприлюднив укази, які забороняли потопляти в порту пошкоджені кораблі і потім грабувати їх, відновив давній підземний водогін, відновив церкву Сорока Святих Мучеників…

— Одне слово, сущий доброчинець…

— Цього я не казав. Річ у тім, що василевс може вживати свою владу, щоб чинити добро, але щоб зберегти цю владу, він мусить чинити зло. Ти теж жив поруч з чоловіком, наділеним владою, і ти теж визнавав, що він бував водночас шляхетним і безжалісним, чинив утиски і турбувався про загальне добро. Єдиним способом не допускатися гріха є оселитися на верхівці стовпа, як це робили колись святі отці, але тепер стовпи ці давно вже занепали.

— Не хочу сперечатися з тобою про те, як слід правити цією імперією. Це ваша імперія, принаймні, була вашою. Повернусь до своєї оповіді. Ми оселились тут, серед ґенуезців, бо ти вже, певно, зрозумів, що саме вони були моїми вірними вивідачами. І саме Боямондо якось дізнався, що ввечері того ж дня василевс збирається у старовинну крипту в Катабаті, щоб бути присутнім на обрядах віщування і чаклунства. Була то добра нагода вислідити Зосиму.

Коли звечоріло, вони пішли до Константинових мурів, де, неподалік від церкви Пресвятих Апостолів, було щось на кшталт невеличкого павільйону. Боямондо сказав, що звідси можна дістатися прямо до тієї крипти, не проходячи через монастирську церкву. Він відчинив двері, звелів їм спуститися кількома слизькими сходинками, і вони опинились у коридорі, де пахло пліснявою та вологою.

— Значить так, — сказав Боямондо, — пройдіть трохи вперед і дійдете до крипти.

— А ти з нами не йдеш?

— Я не ходжу в місця, де роблять всілякі штуки з мертвяками. Я волію робити всілякі штуки з живими, бажано з жінками.

Далі вони пішли самі; під низькими склепіннями видніли триклінії з неприбраними ложами, розкидані по землі чаші, немиті тарілки з недоїдками. Очевидно, той ласолюбець