Читати книгу - "Оповідь Служниці"

зробила це до їхнього приїзду. Відчуваю величезне полегшення. Я вдячна їй. Вона померла, щоб я могла жити. Скорбота буде потім.

Якщо ця жінка не бреше. На це слід зважати.

Я глибоко вдихаю, видихаю, даю собі кисень. Те, що лежить перед моїми очима, спочатку чорніє, тоді прояснюється. Я бачу дорогу.

Розвертаюся, відчиняю ворота, на мить затримую на них руку, щоби втримати рівновагу, заходжу. Нік там, досі миє автомобіль і трохи насвистує. Він здається мені дуже далеким.

Господи, думаю, я зроблю все, що ти захочеш. Тепер, коли ти відпустив мене, я забуду про себе, якщо ти справді хочеш цього; я справді стану порожньою, стану кубком. Я відмовлюся від Ніка, забуду про інших, припиню скаржитися. Скорюся долі. Жертвуватиму. Покаюся. Зречуся. Відмовлюся.

Знаю, що це неправда, але все одно про це думаю. Усе, чого мене вчили в Червоному Центрі, усе, чому я опиралася, тепер переповнює мене. Я не хочу болю. Не хочу бути танцівницею, махати ногами в повітрі, маючи безлику білу тканину за голову. Не хочу бути лялькою, що висить на Стіні, не хочу бути безкрилим янголом. Я хочу жити далі, у будь-якій формі. Я добровільно відмовлюся від свого тіла на користь інших. Вони можуть робити зі мною що завгодно. Я принижена.

Уперше відчуваю справжню їхню силу.

Серена Джой вийшла з парадних дверей, стоїть на сходах. Кличе мене. Чого вона хоче? Щоб я пішла з нею до вітальні й допомагала змотувати сіру вовну? Я не зможу рівно тримати руки — вона щось помітить. Але я все одно йду до неї, бо не маю вибору.

Вона височіє наді мною на верхній сходинці. Її очі горять гарячою синявою на зів’ялій білизнí обличчя. Відводжу погляд від лиця, опускаю очі вниз, на її ступні, на край ціпка.

— Я довіряла тобі, — каже вона. — Я хотіла тобі допомогти.

Усе одно не дивлюся на неї. Мене охоплює провина, мене викрито, але в чому саме? У якому з багатьох моїх гріхів мене звинувачують? Єдиний спосіб дізнатися — мовчати. Помилкою буде зараз вибачатися за щось. Я можу видати таке, про що вона навіть не здогадується.

Це може бути дрібниця. Може бути сірник, схований у моєму ліжку. Опускаю голову.

— Ну що? — питає вона. — Тобі немає чого сказати?

Я дивлюся на неї.

— Про що? — питаю, затинаючись. Щойно сказані слова видаються зухвалими.

— Дивися, — каже Серена Джой. Дістає руку з-за спини. Вона тримає накидку, зимову. — На ній була помада. Як ти могла вчинити так вульгарно? Я казала йому…

Вона впускає накидку, тримаючи ще щось у кістлявій долоні. І це кидає на землю. Пурпурові блискітки падають, прокочуються сходинкою, наче зміїна шкіра, блищать на сонці.

— У мене за спиною, — говорить вона. — Ти могла б хоч щось мені лишити.

Можливо, вона його все ще любить? Серена піднімає ціпок. Думаю, що вона мене вдарить, але ні.

— Забери цю огидну штуку та йди до своєї кімнати. Як і попередня. Шльондра. Так само й закінчиш.

Я схиляюся, підбираю. Нік за моєю спиною припиняє насвистувати.

Хочу розвернутися, підбігти до нього, обійняти. Це було б безглуздо. Він нічим не може допомогти. Він сам потонув би зі мною.

Іду до задніх дверей, на кухню, ставлю кошик на стіл, піднімаюся нагору. Я організована та спокійна.

XV. Ніч

Розділ 46

Я сиджу у своїй кімнаті біля вікна, чекаю. На колінах лежить жменька зібганих зірок.

Це, можливо, востаннє мені доводиться чекати. Але я навіть не знаю, чого саме. Раніше казали: «Чого ти чекаєш?». Мали на увазі «поквапся», не потребуючи відповіді. «На що ти чекаєш?» — інше запитання, і на нього в мене теж немає відповіді.

Та це не зовсім очікування. Імовірніше, підвішеність. Без вішання. Принаймні часу немає.

Я в немилості — це антонім милості. Слід було більше переживати з цього приводу.

Але я почуваюся незворушно, оповита байдужістю, у мирі із собою. Не дай покидькам себе перемолоти. Я повторюю про себе, але це нічого не означає. Так само можна було б сказати: «не дай повітрю бути» або «не будь».

Можливо, можна сказати й так.

У саду нікого немає.

Цікаво, чи піде дощ.

Світло на вулиці згасає. Воно вже червонувате. Скоро стане темно. Уже зараз темніше. Доволі швидко.

Я можу багато чого зробити. Можу, наприклад, підпалити будинок. Можу зібрати свій одяг, простирадла та підпалити єдиного схованого сірника. Якщо не займеться, так і буде. Але якщо вдасться, це принаймні буде щось, певний сигнал на позначення мого виходу. Полум’я, яке просто загасити. Також я можу пустити дим і померти від задухи.

Можу розірвати на смуги своє простирадло, скрутити мотузку, прив’язати до ніжки ліжка й спробувати вибити скло з вікна. Небитке скло.

Можу піти до Командора, упасти на підлогу, розпатлана, обійняти його коліна, зізнаватися, ридати, благати. Можу сказати «Nolite te bastardes carborundorum». Не як молитву. Уявляю собі його черевики — чорні, блискучі, непроникні, самі собі порадники.

Можу натомість обвити простирадла навколо своєї шиї, зачепитися за гачок у шафі, кинутися вперед усією вагою, задушити себе.

Можу сховатися за дверима, зачекати, поки вона прийде, прошкандибає коридором, несучи із собою вирок, покарання, приреченість, тоді стрибнути на неї, збити з ніг, різко вдарити, точно в голову. Позбавити її болю. І себе теж. Позбавити її нашого болю.

Це зекономило б час.

Я могла б спокійною ходою спуститися вниз сходами, вийти з парадного входу, піти вулицею, намагаючись мати такий вигляд, наче знаю, куди, і побачити, чи далеко зможу зайти. Червоний колір такий помітний.

Я могла б піти до кімнати Ніка над гаражем, як уже робила раніше. Спитати, чи впустить він мене, чи прихистить. Тепер, коли це справді потрібно.

Ліниво розмірковую над усім цим. Кожен варіант здається рівнозначним попередньому. Немає якогось кращого. Утома вже тут, у моєму тілі, у ногах та очах. Ось що зрештою дістає тебе. Віра — це лише слово, вишите слово.

Я виглядаю в сутінки, думаю про зиму. Як падає сніг, м’яко, без зусиль, укриває все м’якими кристалами, туман місячного сяйва перед дощем, розмиває контури, позбавляє їх кольорів. Кажуть, якщо замерзати до смерті, то після першого холоду вже не відчуваєш болю. Лежиш горілиць у снігу, як зроблений дитиною сніжний янгол, і засинаєш.

Відчуваю її присутність за спиною, моєї попередниці, мого двійника. Вона з’являється в повітрі, під люстрою, у вбранні із зірок та пір’я — птаха, зупинена в польоті, жінка, перетворена на янгола, чекає, поки її