Читати книгу - "Куджо"

class="p1">Її батько, що плакав на вінчанні й напився на бенкеті.

Обличчя. Голоси. Кімнати. Сцени. Книжки. Жах цього моменту. Думка? «Я помру».

З надлюдським зусиллям Донна змогла хоч трохи опанувати себе. Вчепившись у ручку обома руками, вона зі скаженою силою рвонула двері на себе. Вони з грюкотом зачинилися. Знову долинув протестний скрегіт пошкодженої Куджо завіси. Від потужного звуку Тед підскочив і пробурмотів щось уві сні.

Безпомічно тремтячи всім тілом, Донна відхилилася на сидінні й тихо заплакала. Гарячі сльози викочувалися з-під повік і текли по косій аж до вух. Ще ніколи в житті вона так не боялася, навіть тоді, коли маленькою ночами лежала у своїй кімнаті і їй здавалося, що довкола повно павуків. Вона не може піти зараз, справді не може. Це просто немислимо. Вона повністю розбита. Нерви на межі зриву. Краще зачекати… зачекати кращої нагоди…

Та вона не сміла допустити, щоб це стало ідеєю-фікс.

Нагоди, кращої, ніж ця, не буде. Тед перебував не тут, і собаки теж тут не було. Це мусило бути правдою. Так стверджувала логіка. Той гучний скрегіт, коли вона відчиняла і зачиняла дверцята, і грюкіт, з яким вони затріснулися. Якби пес лежав за машиною, він би вже вистрибнув. Він міг бути в гаражі, та Донна знала, що шум чути й там.

Найімовірніше, він блукає десь далеко від будинку. Кращої нагоди, ніж зараз, не буде ніколи, і якщо вона боїться спробувати заради себе самої, то повинна зробити це заради Теда.

Усі ці причини достатньо благородні. Та вирішальним аргументом стала картина того, як вона проникає в темний будинок Кемберів, відчуває заспокійливу вагу телефону в руці. Донні вчувався власний спокійний і розважливий голос, коли вона розмовлятиме з помічником шерифа Баннермена. Потім вона покладе слухавку і піде на кухню випити склянку холодної води.

Донна вдруге відчинила дверцята. Хоч цього разу вона була готова, скрегіт металу все одно змусив її скривитися. Вона в душі проклинала пса і сподівалася, що він уже здох від конвульсій і лежить десь, обсаджений мухами.

Кривлячись від болю, вона висунула затерплі ноги назовні. Торкнувшись кросівками гравію, вона помаленьку звелася на ноги під темним вечірнім небом.

Десь поблизу заспівала пташка. Прощебетала три ноти й замовкла.

Куджо почув, як дверцята відчинилися знову. Інстинкт підказував йому, що саме так і трапиться. Коли вони відчинилися вперше, він ледь не вибіг з-за машини, де лежав увесь цей час у напівзабутті. Ледь не вибіг, щоб схопити ЖІНКУ, яка завдала такого страшенного болю його тілу й голові. Він мало не вибіг, та той же інстинкт звелів йому лежати тихо. «ЖІНКА просто намагається тебе виманити», — підказав інстинкт і, як виявилося, це була правда.

Хвороба оточувала Куджо щільним кільцем, продираючись у нервову систему, як розлютована степова пожежа, що огорнула його густим, сизим димом і червонястими язиками низького полум’я. Невпинно й наполегливо руйнуючи усталені моделі мислення і поведінки, хвороба якимось чином загострила його хитрість. Куджо не сумнівався, що дістане і ЖІНКУ, і ХЛОПЦЯ. Вони були причиною його страждань. Через них йому судомило тіло і нестерпно боліла голова: наслідок неодноразових стрибків на машину.

Цього дня він двічі забув про ЖІНКУ і ХЛОПЦЯ, коли виходив з гаража через дірку, яку Джо Кембер вирізав для нього у дверях задньої кімнатки, де тримав свої рахунки. Він ходив на болото, яке лежало на межі володіння Кемберів. Обидва рази Куджо проходив доволі близько від порослого травою входу у вапнякову печеру, де вдень спали кажани. У болоті була вода, і він нестерпно хотів пити, але і вперше, і вдруге сам вигляд води довів його до шаленства. Куджо хотів випити воду, хотів убити воду, хотів скупатися в ній і справити в ній нужду, він хотів засипати воду землею, покусати її, змусити стекти кров’ю. І вперше, і вдруге жахлива суміш цих почуттів проганяла його від води, змушуючи труситись і скавчати. І в усьому були винні ЖІНКА і ХЛОПЕЦЬ. Він їх більше не залишить. Жодна людина у світі не бачила більш вірного і відданого своїй цілі пса. Він чекатиме, доки зможе до них дістатися. Якщо буде треба, він чекатиме до кінця світу. Чекатиме… і чатуватиме.

Найгіршою була ЖІНКА. Вона дивилася на нього, ніби кажучи: «Так. Це я. Це я зробила тебе хворим. Я змусила твоє тіло боліти. Я приготувала цю агонію саме для тебе, і тепер вона буде з тобою завжди».

«Вбий її! Вбий!»

Почувся звук. Він був тихий, але Куджо не міг його не почути. Його вуха тепер стали надприродно чутливими. Усе царство звуків тепер належало йому. Він чув і небесні дзвони, і хрипкий вереск пекла. У його божевіллі реальне і нереальне змішалися.

М’яко зашурхотів і посипався дрібний гравій.

Куджо вперся задніми лапами в землю і став чекати, не звертаючи уваги на сечу, що стікала теплим, болісним струмком. Він чекав, коли ЖІНКА з’явиться в полі зору. Щойно це трапиться, він її вб’є.

На розтрощеному першому поверсі будинку Трентонів задзвонив телефон.

Він продзеленчав шість разів, вісім, десять. Потім перестав. Невдовзі після цього під їхні парадні двері з шелестом упав номер «Call», і Біллі Фрімен з парусиновим мішком через плече, насвистуючи, уже педалював вулицею на своєму «Раллі».

У кімнаті Теда двері шафи були відчинені і в повітрі стояв дикий, ні з чим не зрівнянний, сухий, майже левиний запах.

У Бостоні телефоністка питала Віка Трентона, чи не бажає він спробувати ще раз.

— Ні, дякую, вже досить, — сказав Вік і поклав слухавку.

Роджер знайшов 38-й канал, по якому транслювали матч «Ред Сокс»—«Канзас-Сіті», і спостерігав розминку команд, у самих трусах умостившись на канапі з сендвічем і склянкою молока.

— З усіх твоїх звичок, більшість із яких перебуває в діапазоні від відверто безсоромних до просто трохи огидних, мабуть, найгірша — це їсти в спідньому, — зауважив Вік.

— Ви тільки послухайте цього хлопця, — м’яко сказав Роджер, звертаючись до порожньої кімнати в цілому. — Йому тридцять два роки, а він і досі називає чоловічі труси спіднім.

— А що в цьому поганого?

— Нічого, якщо ти й досі в літньому таборі для скаутів-совенят.

— Родже, вночі я переріжу тобі горло, — радісно усміхаючись, повідомив Вік. — Ти прокинешся, захлинаючись власною кров’ю. Ти шкодуватимеш, але буде вже… надто пізно!

Він схопив половину Роджерового гарячого сендвіча з копченою яловичиною, завдавши тому чималої рани.

— Це страшенно негігієнічно, — зауважив Роджер, струшуючи крихти зі