Читати книгу - "Куджо"

своїх голих волохатих грудей. — Що, Донни немає вдома?

— А-а. Мабуть, поїхала з Тедом перехопити пару гамбургерів у «Крижаному смаку». Ох, як би я хотів бути там з ними, а не тут, у Бостоні.

— Ти тільки уяви, — лукаво посміхнувся Роджер, — завтра ввечері ми вже будемо у Великому Яблуку. Розпиватимемо коктейлі під годинником у «Білтморі».

— На хер твій «Білтмор» і твій годинник, — сказав Вік. — Люди, які влітку залишають Мейн, щоб на тиждень поїхати в справах до Бостона чи Нью-Йорка, мабуть, зовсім звихнулися.

— Приймається, — відгукнувся Роджер. — Це — повна дупа.

На екрані Боб Стенлі щосили вкинув м’яч із-за бокової, розпочинаючи гру.

— Непоганий сендвіч, Роджере, — сказав Вік, подарувавши своєму напарникові переможну усмішку.

Роджер підхопив тарілку і притиснув до грудей.

— Подзвони, замов і собі такий, чортів злодюго.

— Який номер?

— Здається, 681. Там написано.

— Не хочеш на додачу трохи пива? — запитав Вік, знову підходячи до телефону.

Роджер похитав головою.

— Я випив забагато за обідом. У мене болить голова і проблеми зі шлунком. Завтра вранці, може, з мене ще й шоколадна поливка потече. Мені все швидше відкривається правда: я вже не дитина, друже мій.

Вік замовив гарячий сендвіч із копченою яловичиною на житньому хлібі і дві пляшки «Туборгу». Коли Вік поклав слухавку й поглянув на Роджера, той сидів, утупившись очима в екран. На солідному животику балансувала тарілка з сендвічем. Спершу Вік думав, що помилився, що це якась оптична ілюзія. Та ні, це таки сльози. Світло, що падало з кольорового екрана, відбивалося в них крихітними призмами.

Якусь мить Вік стояв нерішуче, не знаючи, чи підійти до Роджера, чи сісти в іншому кутку, взяти газету і вдати, що нічого не бачив. Тоді Роджер поглянув на нього. Його обличчя тремтіло і було зовсім голим, вразливим і беззахисним, як личко Теда, коли він зашпортався на тротуарі або впав з гойдалки, побивши коліна.

— Що мені робити, Віку? — хрипко заговорив Роджер.

— Що ти маєш?..

— Ти знаєш, про що я кажу, — відповів Роджер.

Народ на «Фенвеї» зааплодував, коли бостонці відбили забіг на дві бази на завершення першого інінгу.

— Розслабся, Роджере. Тобі…

— Затія провалиться, і ти сам це знаєш, — промовив Роджер. — Усе це смердить, як лоток яєць, який на тиждень залишили на сонці. Наразі в цій маленькій грі ми виграємо. На нашому боці Роб Мартін. І втікач із притулку для літніх акторів теж на нашому боці. Без сумніву, на наш бік стануть і люди з маркетингової компанії «Саммерс», бо ми ж їх і годуємо. Як чудово. На нашому боці всі, крім тих, хто щось вирішує…

— Родже, ще ж нічого не вирішено.

— Алтея навіть не розуміє, що поставлено на карту, — вів далі Роджер. — Що ж, це моя провина. Я боягузлива квочка, ко-ко-ко. Але їй подобається Бриджтон, Віку, справді подобається. І дівчатка… Вони подружилися з дітьми в школі… і мають озеро влітку. Вони й не уявляють, яке лайно на них чекає.

— Так, це жахливо. Я навіть не переконуватиму тебе в протилежному.

— А Донна знає, наскільки все погано?

— Здається, спочатку вона сприймала це просто як чийсь грандіозний злий жарт, але тепер до неї почало доходити.

— Але в неї, на відміну від нас усіх, ніколи не лежала душа до Мейну.

— Так, спочатку не дуже. Але тепер, гадаю, вона б за голову схопилася, якби довелося повернутися з Тедом до Нью-Йорка.

— Що мені робити? — знову запитав Роджер. — Я ж уже не хлопчик. Тобі тридцять два, а мені наступного місяця виповниться сорок один. Як я маю чинити далі? Оббивати пороги зі своїм резюме? Чи Волтер Томпсон збирається прийняти мене з відкритими обіймами? «Родже, дорогенький, я тримаю для тебе твоє старе місце. Працюєш тридцять п’ять годин, п’ять днів на тиждень». Так він мені скаже?

Вік лише хитав головою, та якась його частка відчувала певну злість на Роджера.

— Раніше я просто скаженів. Добре, це й зараз мене бісить, але більш за все на світі мені страшно. Ночами я лежу в ліжку і намагаюся уявити, що буде потім і як воно буде. І не можу. Ти зараз дивишся на мене і думаєш: «Роджер драматизує». Тобі…

— Я ніколи не думав нічого такого, — урвав його Вік, сподіваючись, що голос не пролунає винувато.

— Не стверджуватиму, що ти брешеш, — сказав Роджер, — але я працюю з тобою надто довго і досить добре вивчив твій спосіб мислення. Краще, ніж ти думаєш. Утім я не звинувачую тебе за такі думки. Але існує велика різниця між тим, коли тобі тридцять два, і тим, коли тобі сорок один. У цей проміжок часу людині псують чимало крові.

— Послухай, але з цією ідеєю ми ще можемо поборотися…

— Що мені хочеться зробити, так це взяти з собою до Клівленда з дві дюжини коробок «Малинової енергії», — сказав Роджер. — Коли вони навішають нам попід хвіст за всі смертні гріхи, я б змусив їх зігнутись і знайшов би місце, куди засунути всю ту кашу. Можеш мені повірити.

— Уявляю.

Вік поплескав Роджера по плечу.

— Що ти плануєш робити, якщо ми втратимо контракт? — спитав Роджер.

Вік уже про це думав. Він розглянув ситуацію під усіма можливими кутами. Буде правдою сказати, що Вік узявся шукати вихід значно раніше, ніж Роджер узагалі змусив себе поглянути проблемі в обличчя.

— Якщо Шарп відмовиться, я працюватиму більше, ніж будь-коли в житті. Тридцять годин на день, якщо буде потрібно. Якщо доведеться взятися за шістдесят дрібних новоанглійських замовлень, щоб компенсувати гроші, які платив Шарп, я їх витягну.

— Ми вбиваємо себе ні за що.

— Можливо, — погодився Вік, — але ми підемо на дно з боєм, чи не так?

— Я підрахував, що коли Алтея піде на роботу, ми зможемо протриматися з цією іпотекою ще десь рік. Думаю, враховуючи теперішні відсоткові ставки, цього часу мало б вистачити, щоб продати будинок, — говорив Роджер. Голос його зірвався.

Зненацька Вік відчув, як воно тремтить у нього прямо під поверхнею губ: уся та купа чорного, бридкого лайна, у яке примудрилася вляпатися Донна тільки тому, що їй конче треба було вдавати дев’ятнадцяти- або двадцятирічну. У ньому ворухнувся якийсь