Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

й абсолютно не змінитися! — Вона презирливо пирхнула, круто розвернулась до вівтарів спиною й закрокувала геть від круглої галявини з кам’яними кільцями.

— Ми що, ідемо? — перепитала Тетянка, нерішуче озираючись на святилище.

— Їдемо! — відрізала Ірка. — Як-небудь обійдуся! Без усіляких… відсталих!

— Ірко, стривай! Що значить «обійдуся»? — не чекала такого несподіваного повороту Тетянка й кинулась за подругою. — Адже ти не можеш так далі жити: і не собакою, і не людиною, і не перевертнем, і не відьмою…

— А жертву я по-твоєму принести можу? — очима, що звузились від гніву, зиркнула Ірка на кам’яні кола. — Кого різати будемо? Тебе? Його? — Вона кивнула на Богдана. — Чи туриста на пляжі зловимо?

Тетянка теж безнадійно глянула на давнє святилище.

— Я розумію, задарма ніхто працювати не стане, — забелькотіла вона. — Слухай, а грошима воно не візьме? А то туристи всі потікали, відчули, певно… — відьмочка криво посміхнулась.

— Не всі,— сказав Богдан. — Он іде хтось. — Він швидко потягнув дівчаток у гущавину дерев, що оточували галявину.

І дуже вчасно. Ще мить — і на стежці з’явилися дві добре знайомі постаті. Майор і Рудий повільно пройшли між кам’яними колами. Час від часу вони притупували черевиками по землі, немовби випробовуючи галявину на міцність, і навіть намагалися розхитати кам’яні стели.

— Здається, порядок! — нарешті задоволено повідомив майор. — Усе стоїть намертво, ніде нічого на спину не впаде!

— А чого, непогано б парочку пернатих такою камінюкою в землю вчавити, — посміхнувся Рудий.

— Тут уже вони скорше тебе вчавлять, їм це простіше, — буркнув Ментівський Вовкулака. — Усе-таки літають і можуть згори вдарити.

— Щоб ударити, доведеться спуститись, — заперечив Рудий. — А тут уже й стрибка вистачить, щоб до горлянки дістатись!

— Виходить, усе-таки стрілка, — прошепотіла Тетянка Ірці на вухо. — Битися зібрались!

— Порвем, не сумнівайся, командире! — продовжував виступати Рудий на галявині.— Нам із хлопцями ці пучки пір’я взагалі на один зуб! Чого ти так хвилюєшся, не розумію?

— Те, що соколи — ідіоти, це нормально. Скільки там тієї пташиної голівки, туди нормальні мізки не помістяться, — поступово підвищуючи голос, відказав майор. — Але чого ж ви в мене такі безмозкі? — гаркнув він. — Не розуміє він, бачте! А те, що сьогодні рід вовкулак скорше за все обірветься, це ти розумієш? Соколів ми порвем! Порвемо, звісно!..

Згори долинуло обурене пташине клекотіння. Над галявиною виписував кола величезний сокіл.

Ірка обережно визирнула з гілля, придивилась… Політ сокола повторював обриси кам’яної вісімки.

— Ні, ну ти тільки поглянь на цих мерзотників! Наглядають за нами, щоб ми тут якусь міну не заклали, — злісно пробурчав майор і, задерши голову, загорланив у блакитні небеса: — Порвемо, порвемо, навіть не надійтеся! — Він стишив голос і втомлено, безнадійно додав: — От тільки й вони нас — теж! Їх же вдвічі, якщо не втричі більше! Нікого до ранку не залишиться: ані вовків, ані соколів. Тільки наші трупи і, звісно, вона, красуня. Ну, може, ще й ти, Рудий, разом із нею, якщо сильно пощастить.

— Аби тільки не Кречет! — здавалося, ці слова вирвались у молодого вовкулаки з найглибшого закутка душі.

Командир зацікавлено на нього зиркнув.

— Виходить, ти готовий усіх своїх братів покласти? Заради якоїсь баби?

— Вона не баба! — у Рудого навіть волосся на потилиці стало дибки. — Вона найпрекрасніша! Вона моя наречена! А Кречет украв її, відбив! — Молодий вовкулака заметушився по галявині наче божевільний.

Діти, котрі сховалися в кущах, здивовано перезирнулися. Тетянка беззвучно роззявляла рота, немов риба, що її витягли з води.

— «Вона» — це не територія?! «Вона» — це жінка?! Вони набили стрілку через наречену? Що там іще за Гелена Прекрасна й Троянська війна? — нарешті видихнула Тетянка. — Цього не може бути! У наш час? Ну хай тут у святилищі все давнє й ненормальне! Але ж вовкулаки в нас сучасні, он як на бабки розкручувати вміють! І чому майор це дозволяє?

Схоже, це питання зацікавило й Рудого. Спідлоба позираючи на командира, молодий вовкулака спитав:

— То чого ж ти не заборониш, дядьку? Чому ти сам ідеш у бій та ще й решту ведеш?

— А тому, щеня, що сьогодні сокіл у вовкулаки безкарно викраде наречену, а завтра й наші території під крило взяти захоче! І підуть чутки, що зуби в нас сточилися… — Ментівський Вовкулака здригнувся, неначе збираючись висловити найстрашніше припущення, насторожено роззирнувся навсібіч і майже прошепотів: — А там, дивись, і жаби зі зміями вже тут як тут — за своєю часткою приповзли!

— Ще й не конкуренти — жаби, — презирливо пирхнув Рудий.

Майор глянув на нього, як на розумово відсталого:

— Іноді мені здається, що ти не нашого роду! У нашому роді таких тупих щенят не могло бути. Ти взагалі хоч розумієш, на кого хвіст піднімаєш? Та краще три соколині зграї, ніж одна-єдина змія-перевертень або, крий Боже, жаба! Як не прикро це визнавати, але із соколами ми однакові! Їхні й наші пращури отримали свою силу тут, біля цих каменів! Ми навчилися обертатись на вовків, а вони — на птахів! — продовжував лютувати майор. — А змії із жабами навпаки! Вони і є змії із жабами, що вміють обертатися на людей! І шляхи в них інші, не наші! Вони в чесну бійку не полізуть, вони весь час викручуються, комбінації в них хитрі, куди там ЦРУ… Ось тобі найвідоміший приклад, як вони заслали свою зелену жабу в царську родину! А вона й почала! Спочатку двох старших спадкоємців перед царем підставила. А потім і ще більше — союз монаршого дому з дворянством і купецтвом розвалила. — Вовкулака почав загинати пальці.— А сама тим часом разом зі спільниками царя потихеньку труїла — то короваєм, то сорочкою, змоченою в отруті. А все, придворне боярство на галюциногени підсадила: їм, бідолахам, то винні озера ввижалися, то обгризені лебедині кісточки оживали. А чоловіка свого взагалі підкаблучником зробила — у жаб’ячої отрути особливі випари, і мужики від них просто чманіють! Одне тільки щастя, перестаралась: цей кретин, тобто її чоловік, у такий сексуальний раж увійшов, що захотів її постійно в людській подобизні мати. От і знищив жаб’ячу шкірку, тут уся хитра комбінація й накрилася. Випадок урятувала людську цивілізацію! Та що я тобі розказую, чи ти змалку казок не читав?

Ірка, яка дуже уважно слухала цю розповідь, раптом із розумінням кивнула, немов і справді чудово розуміла, що саме мав на увазі Ментівський Вовкулака.

— Це він про що? — здивовано спитала Тетянка.

— Про Царівну-жабу, — відповіла Ірка. — Я так і знала, що в цій історії щось нечисте!

— А вона б потім