Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

барикадою, ми прилаштували полиці з книжками (від осколків!). Вийшло: завжди темно. Зате безпечно! Прокинувшись, ми зайнялися переставлянням. Дружно, втрьох, посунули книжкову шафу, загородили нею диван. Звичайно, від снаряда шафа з книжками не врятує, тільки від залізної «дрібноти».

Після ранкового сніданку ми навчалися. Писали граматичні вправи, завчали слова. Я намагалася читати чеченською мовою. Потім арабською. Аладдин уважно слухав. Нарешті він похвалив мене!!!

Потім він розповів, що кілька років не жив удома. Часто був окремо від родини — в інтернаті. Поскаржився, що цієї осені застудив нирки, хворіє. Мама розтерла його маззю від радикуліту. Звеліла обв’язати поперек хусткою. Схитрував він чи ні, але розчулив мою маму. Я помітила: вона плакала на кухні. І бубнила собі під ніс: «Бідолашні діти! Життя не бачили! І життя нема!»

Уранці Аладдин ходив за мамою хвостом. У коридорі ткнувся носом у її плече, як маленький. Потерся щокою і сказав:

— Якщо чесно — я дуже жити хочу. Я боюсь! Я навіть не одружений ще.

Мама нічого не встигла відповісти — пролунав стукіт у двері. Дуже зловісний — я відразу це відчула. Я вийшла. У під’їзді стояли сусіди. Вони пояснили: увечері бомба влучила в будинок поряд. Вона пробила два поверхи. З’єднала їх! Загинула Раїса — вірменка, яка прийняла іслам дванадцять днів назад. Вона стояла на молитві. Не перервала її.

Літня чеченка, яка навчала Раїсу азів ісламської віри, була з нею. Але злякалась. Вискочила на сходи, стала спускатися вниз. Ця жінка врятувалась! Вона всю ніч просиділа на шматку сходів. Її зняли тільки вранці родичі, вночі вони були в підвалі. Літня жінка частково втратила дар мови.

Зелений осколок влучив Раїсі в скроню. Раїсу поховали у свіжій вирві, в саду. Через дорогу від її ж будинку, під вишнею. Аладдин та інші сусіди прочитали над нею молитви.

Незвичайний приємний запах повіяв до поховання від її тіла. Він був і після віддання тіла землі! Чарівне явище могли б підтвердити всі люди, які були присутні на цьому похороні.

Прийшовши додому, я відчула цей запах навколо себе. Я плакала. Мені дедалі страшніше когось втрачати на цій війні. Аладдин торкнувся моєї руки і сказав:

— Раїса в раю! Минуле знято з неї у зв’язку зі зміною віри. Я впевнений! На землі гірше, ніж на небі. Не плач, царівно!

Він попрощався й пішов.

Допомагали на похороні: сусід-росіянин Ніколай, брат Ази Шахрудин, сини чеченочки — сусідки, у якої Раїса тимчасово жила. Також Аладдин і Тагір із приватного сектора. Були всі жінки й чоловіки, хто мешкає в ближчих будинках. Близько двадцяти людей!

Стася забрала собі Раїсину обручку. Зняла з пальця покійної, на пам’ять. Я помітила, як гірко посміхнулась моя мама, і ще сильніше засмутилась. Стільки різної допомоги встигла дати людям Раїса! Як красиво вона вміла співати. Своєю трагічною загибеллю вона вразила мене.

Я боюся втратити Аладдина! Я боюся залишитись без мами! Я — боюся!

Удень зайшов Джин. Сказав, що виїхати з міста не вдалося. По шосе стріляли з гармат із кількох боків!

Я поворожила йому на картах. Вийшло: та дорога, про яку він думає, — буде.

Джин випив чаю з печивом і пішов.

Я молилася про душу Раїси. Молилася про гаразди для Аладдина. Про безперешкодну дорогу Джина. Я згадала й помолилася про Мусліма, який уміє збирати квіти, онука жінки Зулай із першого під’їзду.

Царівна Будур

27.11.

8.50. Джин у нас. Каже, що, поки не побачить свого друга, не може остаточно виїхати. Погода сонячна. Отже, будь-якої миті можливий авіаналіт.

Отак, любий мій Щоденничку! Ми можемо з тобою попрощатися назавжди. До речі, коли летять важкі бомбардувальники і тяжко, наче втомлені джмелі, гудуть, я чую в цьому музику з нотного зошита Смерті.

Уночі бомбили. Не в нас, а в центрі міста і приватний сектор, ближче до району заводів. Джин прохав нас надвір не виходити. Попередив:

— Велика ймовірність раптових вуличних боїв. Небезпечно!

Він приніс справжній, білий, великий хліб!

9.10. Бомбардують. На щастя — далеко. По приймачу бабусь-сусідок передають: у Чечні йдуть «килимові» бомбардування. Це коли зовсім нічого й нікого не залишається?!

Аладдина немає. Ми зустрінемось, якщо Бог дасть.

Царівна Будур

29.11.

28 листопада, вчора, приїхала сестра тьоті Мар’ям, Ліза.

Вона сказала, що має гроші на вивезення однієї людини і що вона спеціально приїхала по мене як поранену. Мар’ям та її родина вміють виконувати обіцянки! Мама заявила, що залишиться вдома. Стерегти майно. Я вперлась. Їхати відмовилась. Боялась кинути маму. Вона ж пропаде без мене.

— Дякую! — промовила я. — Тобі і Мар’ям! Але моє життя в розлуці з тими, кого я люблю, мені не потрібне.

Замість нас у дорогу, у біженці, швидко стала збиратися Мансурова мати — Варя. Вона вирішила: вивезти принаймні Башира, саму себе й телевізор. На дорогу синові гроші вона мала. Друге місце в автобусі, для Варі, оплатила Ліза.

Уміють люди орієнтуватись! Мама намагалась умовити мене виїхати. Вона навіть зібрала легкий пакет з одягом. Але я не поїду! Це — вирішено! Мама провела сусідок і мого веселого друга.

Автобус сьогодні мав під’їхати о 07.00. Він затримався на годину. Мама допомогла нести ковдри, подушки. Ризикуючи життям, вона поверталася додому через пустир, під обстрілом. Я молилася за маму. У мене був шанс залишитися повною сиротою. Раптом у мою самоту постукав Аладдин. Запитав:

— Чи все гаразд?

Кинув у мене пачкою печива. Повідомив:

— Я поспішаю! Маю пару хвилин. Треба терміново знайти хлопців. Попередити їх про одну справу.

І додав:

— Якщо вже ти не виїхала, я до вас заходитиму! Не сумуй!

Сьогодні в нас хліба немає. Харчів — теж. Ближче до вечора я і мама сходили на ринок. Нічого не купили, крім пакета рису. У продавців були цигарки й шоколадки. На ринку жінки розповіли: о 15.00 обстріляли автобус із біженцями. Автобус їхав до Інгушетії. Продавчині назвали дані цієї трагедії: сорок людей убито, четверо поранені.

Господи! Як там наші?

Поліна

30.11.

Учора ввечері прийшов Аладдин. Він повідомив:

— Джин загубився!

Зізнався, що вони посварились. Пояснив мені причини:

— Джин мав не розмовляти з тобою. Ти — з ним.

Аладдин був злим і розгубленим. Раптом він заявив мені й мамі, що багато думав і вирішив: він не стане псувати моє життя. Але він дуже хоче зараз, у війну, одружитись!

Його супутницею стане доросла жінка. Яка була заміжньою. У разі його смерті такій жінці не так страшно лишитися самій, як це