Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

і кошиках чи й просто серед вузлів та пакунків. Були це переважно жінки та діти. Гребер приєднався до них зі своїми речами — постіллю та валізами. Поруч сиділа стара жінка з конячим обличчям.

— Коли б нас тільки не вивезли, як біженців! — зітхнула вона. — Ходять такі чутки. Бараки, недоїдання, а селяни скупі й сердиті.

— А мені байдуже! — відповіла худорлява дівчина. — Я хочу вибратися звідси. Це краще, ніж смерть. Ми втратили все своє майно. Нехай тепер про нас потурбуються.

— Кілька днів тому проходив ешелон біженців із Рейнської області. Який у них був вигляд! Вони їхали в Мекленбург.

— Мекленбург? Там заможні селяни.

— Заможні селяни! — Жінка з конячим обличчям люто засміялася. — Вони примусять працювати на себе, доки м’ясо не відпаде від кісток. А їсти дадуть ложку баланди. Фюрер повинен про це знати!

Гребер подивився на коняче обличчя і на худу дівчину. Позад них, у кінці відкритої романської колонади, було видно свіжу зелень церковного саду. Біля підніжжя кам’яних статуй цвіли нарциси. На скульптурі, що зображала бичування Ісуса Христа, сидів дрізд. Він співав.

— Вони повинні поселити нас безплатно, — заявила худа дівчина. — У тих людей, у яких усього вдосталь. Ми жертви війни.

Прийшов причетник. Це був високий тонкий чоловік з червоним гачкуватим носом і опущеними плечима. Гребер просто не міг собі уявити, що в нього вистачало сміливості переховувати людей, яких розшукувало гестапо.

Причетник впустив людей у церкву. Він давав кожному за його речі номерок, а записки з такими самими номерами чіпляв до клунків та валіз.

— Увечері приходьте недуже пізно, — попередив він Гребера. — У церкві мало місця.

— Мало місця?

Церква святої Катарини була дуже велика.

— Авжеж. Адже неф використовувати для притулку заборонено. Лише приміщення під ним та бічні галереї.

— А де ж ночують ті, що запізнюються?

— У галереях, які ще вціліли. А дехто просто в церковному саду.

— Приміщення під нефом надійно захищені від бомб?

Причетник поблажливо глянув на Гребера.

— Коли будували церкву, про такі речі ще не думали. Це було в суворі середньовічні часи. — Його червононосе обличчя нічого не виражало. Він не виказував своїх почуттів жодним порухом. «Ми таки добре навчилися приховувати свої думки, — промайнуло в Гребера. — Майже кожен, хоч невеличкий, а все-таки майстер цієї справи».

Він вийшов надвір. Церква була дуже пошкоджена; одна з її веж упала, і денне світло пробивалося всередину. Широкими світлими смугами воно краяло похмуру напівтемряву. Частина вікон була вибита. У них сиділи й цвірінькали горобці. Приміщення духовної семінарії, що стояла поруч, було зруйноване дотла. За церквою містилося бомбосховище. Гребер зайшов у нього. Це був спеціально обладнаний давній винний погріб, який раніше належав церкві. У ньому ще збереглися підставки для бочок. Повітря тут було вологе, прохолодне, духмяне. Запах вина, що панував тут віками, здавалося, долав запах страху, який залишився після нічного бомбардування. У глибині сховища на стелі з важких кам’яних плит Гребер побачив важкі ковані кільця. Він згадав, що це підземелля, перш ніж стати винним погребом, було в’язницею, де катували відьом і єретиків. їх підвішували за руки, прив’язавши до ніг тягар, розпеченими кліщами виривали в них м’ясо, поки вони не визнавали за собою провину. А потім страчували в ім’я Бога та християнської любові до ближнього. «Як мало все змінилося, — думав Гребер. — Кати з концтаборів мали чудових попередників. А син столяра з Назарета має дивовижних послідовників».

Гребер ішов по Адлерштрасе. Була шоста година вечора. Цілий день він шукав яку-небудь кімнату, але так нічого й не знайшов. Украй зморений, вирішив облишити пошуки. Квартал був геть розбитий. Кругом — самі руїни, руїни. Роздосадувано брів він вулицею. Раптом Гребер побачив таке, у що спершу навіть не повірив. Серед руїн стояв невеличкий триповерховий будинок. Був він старий, трохи скособоче-ний, але зовсім цілий. Навколо ріс садок, дерева й кущі вже зеленіли, і все було неушкоджене. Це скидалося на оазу в пустелі руїн. Над парканом навколо садка зеленів бузок, і жодна штахетина не була вибита. А кроків за двадцять знову починалася пустельна, мов місячний ландшафт, місцевість. Цей невеличкий старий садок і будиночок врятувало просто якесь диво, як то інколи трапляється під час руйнації. «Готель і ресторан Вітте», — було написано над вхіднимй дверима.

Хвіртка стояла відчинена. Гребер зайшов у садок. Його вже не дивувало, що всі шибки у вікнах цілі. Здавалося, інакше й не може бути. Адже від відчаю завжди недалеко до дива. Під дверима спав рудувато-білий мисливський пес. На кількох клумбах цвіли нарциси, фіалки й тюльпани. У Гребера було таке враження, ніби він усе це бачив. Він не міг пригадати коли, мабуть, дуже давно. А може, це йому тільки приснилося. Гребер переступив поріг.

Біля стійки було порожньо. На полицях стояло лише кілька склянок, жодної пляшки. На пивній бочці блищав кран, але решітка під ним була суха. Під стінами стояли три столи й стільці. Над середнім столом висіла картина — тирольський ландшафт: дівчина грала на гітарі, а над нею схилився мисливець. Жодного портрета Гітлера, і це також здивувало Гребера.

Увійшла літня жінка. Вона була одягнена у вилинялу синю кофтину з високо засуканими рукавами. Жінка не сказала: «Хайль Гітлер». Вона привіталася:

— Добрий вечір.

Від її слів і справді повіяло приємним вечором. Після напруженого дня це було побажання доброго вечора. «Так колись велося», — подумав Гребер. Йому хотілося лише чогось випити; курява руїн викликала в нього спрагу. Але тепер він просто відчув необхідність провести тут вечір з Елізабет. Він знав, що це буде чудовий вечір — вечір поза тим похмурим колом, яке аж до самого обрію оточує зачарований садок.

— У вас можна повечеряти? — спитав Гребер.

Жінка завагалася.

— У мене є талони, — поспішив додати він. — Приємно було б поїсти у вас. Можливо, просто в саду. Це один із моїх останніх днів перед від’їздом. Моїх і моєї дружини. Я маю талони на двох. Якщо хочете, я можу навіть принести в обмін консерви.

— У нас залишився тільки суп із сочевиці. Ми, власне, більше не обслуговуємо відвідувачів.

— Сочевичний суп — це розкіш! Я його вже давно не пробував.

Жінка усміхнулася. Це була спокійна посмішка, яка з’явилася,

здавалось, сама по собі.

— Якщо цього з вас досить, тоді приходьте. Ви зможете посидіти в садку, якщо забажаєте. Або тут, коли стане холодно.

— У садку. Ще добре видно. Можна прийти о восьмій?

— Для сочевичного супу це не грає ролі. Приходьте, коли вам захочеться.

З-під таблички на будинку батьків стримів конверт. Це був материн