Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

сліпнем, де я сидів, заімжило дрібним водяним пилом. Він анітрохи не дошкуляв. Ага, подумав я, то все байка, буцімто набирання води на ходу лихе для волоцюги на першому сліпні. Що кому шкодять ці дрібненькі бризки? Потім я став подивляти, який то мудрий пристрій. Оце так залізниця! Куди там вашим старосвітським дорогам Заходу, — і саме тут тендер виповнився, а лотоки ще не скінчились. Вода бурхонула через тильний край тендера і впрост на мене. На мені руба сухого не зосталось, наче я побував за бортом корабля.

Поїзд прибув до Балтімори. Як звичайно у великих містах Сходу, залізниця пролягає тут нижче рівня вулиці на дні великої вийми. Коли поїзд під’їхав до освітленої станції, я щомога зіщулився на своєму сліпні. Та залізничний бик мене прикмітив і мотнувся навздогін. До нього пристали ще двоє. Я вже проминув станцію і стругонув далі вподовж колії. Я був наче в пастці. З обох боків підносилися круті стіни, і якби я наважився подертись на них, а зазнав невдачі, то вскочив би запевне бикам до лап. Я біг і біг, придивляючись до стін вийми, де підхоже місце вихопитись нагору. Нарешті я таке набачив — одразу поза мостом, де над виймою проходила вулиця. Я кинувся догори крутим похилом, чіпляючись руками й ногами. Ті три залізничних бики подерлися нависом за мною.

Зверху я опинився на пустирі. З одного боку виступав невисокий мур, що відділяв пустир від вулиці. Дуже додивлятися не було коли — бики мало не на п’яти мені наступали. Я кинувся до муру й одним духом майнув через нього. І тут мене спіткала найбільша несподіванка за все життя. Ми звикли гадати, що по обидва боки муру земля на одному рівні. Але цей мур був інакший. Розумієте, пустир той лежав значно вище від вулиці. З мого боку мур був невисокий, а от по той бік… коли я каменем перешугнув через мур, мені здалося, ніби я лечу стойма в якесь провалля. І там підо мною, на тротуарі, в світлі вуличного ліхтаря стояв бик. Відстані до тротуару було, мабуть, футів дев’ять-десять; мені ж видалося з переляку та зопалу вдвічі більше.

Я випростався в повітрі й полетів униз. Спершу я думав, що втраплю просто на бика. Моя одежа черкнулась об нього, а сам я ногами відлунисто гупнув на тротуар. То ще диво, як він не беркицьнув трупом, бо ж не чув, як я лечу! Це знов був той самий трюк: людина з Марсу. Ну, кажу вам, той бик і підскочив! Він сахнувся від мене, мов кінь від автомобіля; а потім таки сягнув рукою по мою душу. Я не марнувався на пояснення. Полишив це на своїх переслідників, що з превеликою осторогою перелазили через мур. Та гонитва все ж була нічогенька. Я ушкварив одною вулицею, потім другою, звернув в один бік, у другий і врешті спекався їх.

Споживши трохи тих монет, що хапонув у костирників, і збавивши годину часу, я повернувся до залізничної вийми одразу ж за станційними вогнями і став чекати на поїзд. Кров моя трохи охолола, і через мокрий одяг я трусився мов цуцик. Нарешті на станцію прибув поїзд. Причаївшись у темряві, я діждався, коли він відходитиме, і щасливо почепився, цього разу подбавши потрапити на другий сліпень. Досить з мене водобрання на ходу. До першої зупинки поїзд гнав миль сорок. Я зліз на освітленій станції, що видалася мені навдивовижу по знаку — я опинився знов-таки у Вашінгтоні. За поспіхом балтіморської втечі, вганяючи незнайомими вулицями, петляючи, крутячись туди-сюди, я збився з плигу. Я сів на поїзд не в той бік. Цілу ніч я не стуляв очей, вимок до кісток, давав драчки, мов сам не при собі, рятуючи шкуру, і за всі ті знегоди маєш — ізнов там, де й був. О, життя на Дорозі не все медяне! Але на візничий двір я не повернувся. Я там не зле погрів руки і не мав охоти до порахунків з неграми. Тим-то я сів на найперший поїзд і снідав уже в Балтіморі.

ЗАЛІЗНА П’ЯТА

Роман

Наш світ — страшний театр кінець кінцем;

Аж млість бере від круговерті сцен.

Потерпіть! Автор десь у п’ятій дії

Вам навісної драми суть розкриє.

ПЕРЕДМОВА

Так званий «Евергардівський рукопис» не можна вважати за цілком надійний історичний документ, 3 погляду історика він рясніє помилками — не у викладі фактів, але в тлумаченні їх. Оглядаючись на сім сторіч, що минули відтоді, коли Евіс Евергард закінчила свій рукопис, ми бачимо не лише події, але й їхні наслідки, яких вона собі й не уявляла. Пишучи свої спогади, Евіс Евергард не мала необхідної історичної перспективи. Вона була занадто близька до подій, які описує. Мало сказати близька — вона була у самому вирі тих подій.

І все ж «Евергардівський рукопис», як людський документ, має неоціненну вартість, хоча й тут дається взнаки те, що його авторка дивилась на все занадто зблизька, без достатньої перспективи, та ще й крізь призму свого кохання. Одначе ми з усмішкою пробачимо Евіс Евергард, що вона надала таких героїчних рис своєму чоловікові. Тепер ми знаємо, що його постать не була така титанічна і не виступала так яскраво на тлі подій того часу, як може здатися з рукопису.

Ернест Евергард був людина справді видатна, але не така вже виняткова, як уявляла собі його дружина. Він був кінець кінцем лише один із численних героїв, що в усьому світі віддавали своє життя революції. Проте не можна не визнати, що він виконав величезну роботу, надто ж у царині розробки та пропаганди ідеології робітничого класу. Він називав її «пролетарською наукою» і «пролетарською філософією», виявляючи цим деяку обмеженість свого світогляду, щоправда, неминучу за тих умов.

Але вернімось до рукопису. Його головна цінність полягає в тому, що він доносить до нас почуття людей, які жили в той страшний час. Жодне інше джерело не змальовує нам яскравіше психології людей бурхливого періоду між 1912 і 1932 роками — з усіма їхніми помилками й обмеженістю, сумнівами, страхами, хибними уявленнями, з їхньою безглуздою мораллю, несамовитими пристрастями, незбагненною ницістю й егоїстичністю. Нам, людям світлої доби, дуже важко зрозуміти такі речі. Історія переконує, що все справді було так, біологія й психологія пояснюють, чому наше минуле було саме таке, а не інакше, але ні історія, ані біологія, ані психологія не можуть відживити цього минулого. Ми віримо,