Читати книгу - "Щоденник Мавки"

дорогих жінок за допомогою віскі і тихо ненавидітиму, бо ви це ви і ваше серце не належатиме мені ніколи. Візьміть гроші, не гребуйте, я винен вам набагато більше… Я йолоп, який на мить повірив, що зможе… А з Тарасом я сам розберуся. Більше він вас не турбуватиме… І ще одне. Пригадуєте, ви просили про вашу подругу Марію. Буквально сьогодні я отримав звіт про це. На жаль, сестра вашої Марії таки мертва, це сто відсотків, але… Дитя є. Дівчинка, племінниця Марії, жива. Тітка Юстина віддала малу в дитячий будинок, бо відчувала, що не зможе її ростити, а Марія ані на листи, ані на телеграми не відповідала. Не знаю, що там між тіткою та сестрами трапилося, про це запитаєте в Марії. Ось вам адреса дитячого будинку. Ім’я та прізвище дитини. Вісім років малій. Я думаю, ліпшого стимулу, щоб захотіти жити, і не придумаєш. Стати матір’ю для майже рідної дитини.

Карен узяв з підвіконня невеличку теку і простягнув її Магдалені. Магдалена відкрила, посміхнулася. На неї з фотографії дивилися очі маленького янгола, так схожого на дитячі фотографії Машки.

– Дякую, пане Карене. Ви щойно врятували дуже особливу людину. Оце і є справжня цінність – повірте мені.

Карен махнув рукою:

– Та що там. У папці телефон мого юриста. Коли Марія захоче оформити офіційну опіку над дівчинкою, хай зателефонує. Їй допоможуть безкоштовно.

Чоловік, тримаючи за руку, провів Магду до вхідних дверей. Під будинком стояв готовий до від’їзду лімузин.

– Дякую, – сказала тихо Магда. – Дякую за Марію, за гроші на дорогу і за те, що вислухали. І ще, Карене Вітольдовичу, я впевнена, що у вас все буде гаразд, от побачите. Я просто знаю.

Він ніжно взяв її пальці у свою долоню і поцілував їх. Вона поривчасто підняла голову та поцілувала його в губи. Чоловікові від того перехопило подих, та він стримав свої емоції й у відповідь прошепотів:

– Будь щасливою, Магдо. Будь.

– Щасливою? – вона сумно та здивовано дивилася на нього. – Колись моя мама сказала: для щастя потрібні двоє. Двоє, пане Карене. Двоє…

– А як же ж тоді, твоє серце і твоя любов?

– Як талановито не малюй квіти, від того ліпше пахнути вони не зачнуть. Так і з коханням, Карене Вітольдовичу. Серце моє підневільне, як і моя любов.

– Магдо, ти божевільна! І тому прекрасна! Ти можеш вічно ждати того чоловіка, який упіймав твоє серце, і не діждатися!

Уже сидячи в машині, вона відчинила вікно і кинула:

– Ні! Карене Вітольдовичу. Я не божевільна. І я вже не жду. Це доля така – знайти та відразу втратити.

Щоденник Мавки

Мені сумно без тебе. Особливо ночами. Засинати та прокидатися в порожньому холодному ліжку. Я досі чекаю… Ох, я вже перестала рахувати ночі без тебе, я рахую навпаки – ночі, коли врешті ти це зрозумієш. Я маленька налякана дівчинка. Загублена у великому світі. Вертай.

Ми вчора з Оленкою гуляли парком. Просто так гуляли, без потреби, точніше потреба була почути та відчути одне одного. Оленка майже доросла. Так схожа на свою бабусю. І з кожним роком та схожість стає все більш помітною. У моєму місті осінь, як і у моєму серці зараз. Сумні дерева, із яких кволо опадає кольоровий лист, сумне птаство, що принишкло на деревах… сумно вітали нас. Говорилося і мовчалося багато, було журно та дуже тихо – особливо всередині. Оленка знайшла камінець, невеличкий такий, але особливий, з діркою всередині.

– Ух ти, курячий бог!

То і справді був він – курячий бог, і я враз згадала Мавчину казку про курячого бога. Хочеш її почути? Ти другий, кому розповідатиму. Першою була Оленка. Донька, коли дослухала, то серйозно сказала:

– Угу. Так теж буває.

Історія одинадцята. Курячий бог

Жили собі на світі князь з княгинею. Добре жили, душа в душу. Любили одне одного, шанували. Не були прикрими до своїх підданих, тож ті їх поважали. Зрештою, непогані такі собі володарі. Одне зле. Не дав Господь їм дітей. І як у Бога не просили, які обітниці не давали – намарно. Минав час. Забирав молодість, вроду та силу. Уже й старість не за горами. Та ось одного разу в тому королівстві вирішили замешкати три чаклунки. Набридло їм мандрувати-тинятися світом. Тож у пошуках гарної місцини для оселі забрели вони в наше князівство. Сподобались їм лагідна княгиня та справедливий князь. Вирішили тут осісти, запитавши перед тим згоди володарів. Князь з княгинею радо погодилися. Надумали чаклунки віддячити чимось привітним господарям. І ось через дев’ять місяців знайшовся в поштивого подружжя син.

Батьки понад усе на світі любили свого первістка. О, така сильна і жертовна батьківська любов, частенько сліпа на обидва ока. Ріс хлопчина в розкошах, розбещеним батьківською ласкою та сліпою любов’ю. Будь-яке найбезглуздіше бажання князевича, найзухваліша примха-забаганка відразу виконувалися. Його кімната сяяла особливою надмірною пишністю, у саду росли найкрасивіші дерева, привезені з далеких країв на догоду князевичу і дбайливо висаджені під палациком. За ними доглядали найвправніші садівники. Тішили око найвишуканіші квіти з найвіддаленіших князівств та королівств. Батьки були нестямно закохані у свого сина, вважали його найрозумнішим, найвродливішим, най-най-най і ще щось там у світі. Пихатість, чваньковитість і зарозумілість хлопця не мали меж. Коли юнак підріс, виросли, звичайно, і його забаганки. Уже не тішили юнака дорогі іграшки чи коштовності, вишукане ошатне вбрання, багата оздоба палацу чи пишнобарвний сад за вікном. Князевич хотів влади, беззастережної покори з боку всього живого. Найвродливіші дівчата не лише з його князівства падали до ніг розманіженого юнака за першим покликом. І тільки князівна із сусіднього князівства не звертала на мазунчика уваги. Вона привселюдно підсунула гарбуза князевичу, взявши його на глум. Позаочі ще й кепкувала з пихатого юнака, обзиваючи Нарцисом.

Злі довгі язики є всюди, насамперед у розкішних князівських палатах. Закінчилося все війною. Донедавна добрі сусіди стали найзапеклішими ворогами. Та війна тривала недовго. Князь-сусід був неперевершеним воєводою, тож старому князеві довелося капітулювати.

Та князевич не здавався. Він пригадав розповідь мами про те, як він народився на світ і з чийого благословення. Хлопець замислився. І ось, у переддень свого двадцятиліття, розманіжений і вередливий син забагав, щоб на його уродини явилися не лише його родичі (пхе!), князі з сусідніх князівств та найвродливіші красуні, а й три чаклунки. Зрештою, він у них на світ не просився!

Важко було старому князеві розшукати чаклунок, бо вони постійно заклопотані. Тому, хто дуже добре знається на чарах, завжди