Читати книгу - "Мертвим не болить"

могла, геть очі проплакала... От випустили, що ж тепер робить? Чи ж зі своєї волі?..

Мимовільно ковтаючи слину, Буров тим часом не переставав стежити за всім, що відбувалося в хаті, прислухався до кожного звуку знадвору. Але на подвір'ї й на вулиці, здається, було тихо, у незавішеному біля порога вікні вже чорніла нічна темрява. Гришко підліз під столом і вмостився на лавці біля батька (ближче до їжі), здається, уже втративши цікавість до гостя.

— Він же ні в чому не согрішив проти них, він же їх вигороджував, — тихо заплакала Анеля, і Буров не стримався:

— Але ж повісили! А його випустили. Чому?

— А хто ж їх знає чому...

— Так не буває.

Сущеня при тих його словах відштовхнувся від стола, стукнув великою долонею по стільниці.

— Та нехай, Анелю. Що говорити! Доля...

— Так, — непевно сказав Буров і підвівся з лави. Поки не почалося щось гірше, ту розмову треба було кінчати. — Ходім!

Він вийшов на середину хати, трохи затягнув ремінь на шинелі. Сущеня сидів за столом, як мертвий, навалившись грудьми на стільницю. Здавалося, він і не чув тих слів Бурова, але незабаром здригнувся, рвучко налив ще собі з пляшки й одним ковтком спорожнив склянку.

— А чорт із ним! Пішли!

— Куди? — схопилася Анеля. — Куди ти його? Куди?

Вона заридала — не голосно, але стільки було в її плачі страждання і розпачу, за нею заплакав малий, і Буров уже злякався, що вони, не дай боже, підіймуть на ноги півстанції. Правда, Анеля швидко затиснула руками рота, заплакала тихіше, потім підхопила на руки малого. Сущеня накинув на себе ватянку:

— Ходімо. Оце...

Ніби щось пригадавши, він повернувся, швидко поцілував жінку і рішуче ступив до дверей. Його тремтячі пальці наосліп бігали по грудях, шукаючи гудзиків, щоб застебнути ватянку.

— Куди це ви? — знов уже вдруге схопилась Анеля і заголосила так, що Буров відчув, як у нього кров стигне в жилах. Бурова пойняв страх.

— Не треба, — сказав до жінки Сущеня. — Ми ненадовго. Ти не плач, заспокойся...

Він намагався говорити тихо, з наболілою добротою в голосі, це подіяло на жінку, вона на хвилю змовкла. Її вуста безгучно сіпались, а очі з недовір'ям уп'ялися в обличчя чоловіка, намагаючись дізнатися про те, про що вже неможливо було не здогадатися.

— Тут в одній справі треба, — збрехав Буров, хоча від цього розставання недобре стиснулося серце. — Скоро прийде.

Пригортаючи до себе малого, вона вже з усієї сили впивалася очима в Бурова, який тупав на порозі. Йому дуже не терпілося скінчити все це і вийти надвір.

— Прийду, авжеж, — спокійніше підтвердив Сущеня.

— Так оце ж... Як же ти?.. Нічого не взяв, — стрепенулась Анеля. — Оце ж ти хоч сала візьми...

Мабуть, вона все ж повірила, випустила з рук малого, кинулася до столу, почала метушливо різати хліб, сало, загорнула все в якийсь папір, подала чоловікові.

— Ось, перекусіть. А то ж як, коли не ївши... І цей... Цибулину дати?

— Ет, не треба, — махнув рукою Сущеня, другою байдуже запихаючи пакунок у тісну кишеню. Анеля знов насторожилася:

— Ти ж любив, щоб із цибулею? — напружилася вона, перестаючи витирати очі, готова знову заплакати.

— Коли любив, так візьми, — сказав Буров. — Авжеж, дай і цибулину. З цибулею смачніше. Як сало, то добре з цибулею.

Десь під припічком вона знайшла пару цибулин, одну тицьнула до рук чоловікові, другу подала Бурову, той узяв, похвалив цибулю.

Анеля трохи заспокоїлася, скидалось на те, що зовсім повірила їм, хоч усе ще була напружена від хвилювання чи настороженості і раз по раз витирала очі. Хоч уже й не плакала.

— Коли затримаюся, мийтеся без мене, — сказав Сущеня.

Вони вийшли з хати — Сущеня попереду, Буров за ним. Надворі вже стемніло, дув різкий вітер, але дощу не було. Сущеня зробився якимсь одчайдушно-різким у рухах, рішуче ступив з ганку і спинився на грузькому дворі.

— Куди?

— Туди, туди, — показав Буров у бік дровітні. Господар, хитнувшись, зробив кроків із п'ять і спинився:

— Лопату взяти?

— Візьми, що ж, — подумавши погодився Буров. Він пильно стежив за Сущенею, який, перебравши у стрісі якісь палиці, витяг з-під них заступ.

— Що ж, сам розумієш, — тихо, ніби винувато мовив Буров. — Коли видав...

Сущеня різко повернувся до нього, — Буров від несподіванки аж відхитнувся, — і з приборканою люттю кинув йому в обличчя:

— Я не видавав!

— А хто ж видав? — спинився Буров.

— Не знаю, не знаю!!

— Але ж тебе випустили?

— Випустили, сволота, — розпачливим шепотом видихнув Сущеня і зовсім уже понуро додав: — Краще б повісили.

Разом!

Останні слова він кинув через плече, ніби з рештками слабкої надії виправдатись. Але тепер яка користь із того виправдання, подумав Буров, хіба ж він слідчий? Буров не слідчий, він виконавець вироку, а вирок цей людині винесли там, у лісі, тож чи йому переінакшувати його. Проте як було й виконувати, коли виконавець завагався в своїй правоті, — якась вона не така виявилась, ота його правота.

Часу, однак, у них мало, навіть зовсім не було часу. Тим більше, Буров відчув, що він просто може захряснути у цій заплутаній сущенівській проблемі і провалити завдання.

Вони швидко обійшли купу дров і повернули до дровітні, де тупали у темряві двоє коней і стирчала задубіла постать Войцика. Той віддав Бурову повід його кобили, і вони шпарко пішли стежкою до лазні — Войцик попереду, Буров позаду. Між ними йшов із заступом у руці Сущеня. Дивно, але Буров анітрохи не боявся його, не думав, що він може втекти чи навіть, повернувшись, сіконути по голові заступом. Він не так розумів, як відчував, що Сущеню щось стримує від ворожості до них обох, хоча, звичайно, той не міг не тямити: справа його кепська. Правда, на всякий випадок Буров підсунув кобуру на ремені, непомітно розстебнув її язичок. Карабін він ніс на плечі і весь час напружено гадав: де? Де йому розквитатися із цим чоловіком, щоб скинути із себе гнітючий клопіт і знайомими шляхами-стежками повернутися вночі до пущі. Щось, однак, заважало йому, якась непевність через обставини, чи що? Усе ж на їхньому шляху була річка з незручною кладкою, через річку якось треба було