Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

З новим загостренням громадянської війни – наступом Денікіна – проблема міцного тилу висунулася на перший план. Де б Е. Квірінг не працював у 1919—1920 pp. – головою УРНГ, заступником голови ВРНГ РСФРР, заступником начальника політуправління 12-ї армії, головою Катеринославського ревкому, секретарем Катеринославського губкому партії, – він віддавав свої сили і знання організації нової влади, відбудові зруйнованого господарства.

Після завершення громадянської війни партія направила Квірінга на одну з найвідповідальніших і найскладніших ділянок мирної боротьби за соціалізм – на Донбас. У винятково важких умовах голоду і розрухи Донецькому губкому КП(б)У, котрий з квітня 1921 р. очолив Е. Квірінг, вдалося значно поліпшити економічне становище регіону. Одночасно губком дбав про зміцнення партійних організацій та їх зв'язків з трудящими, виховання нових, радянських кадрів. У полі зору Е. Квірінга незмінно перебували і питання агітаційно-пропагандистської роботи, поліпшення матеріального та побутового становища трудівників, перспектив розвитку Донецького басейну в цілому.

Е. Квірінг був активним прихильником ідеї добровільного об'єднання рівноправних національних республік у федеративну союзну державу. На III сесії ВУЦВК (жовтень 1922 р.) за дорученням делегацій Донецької, Київської та Харківської губерній він вніс відповідну пропозицію. Виступаючи на VII Всеукраїнському з'їзді Рад (грудень 1922 р.), Е. Квірінг підкреслив, що єдино вірний шлях – союз всіх визволених від капіталу і капіталістичного гноблення націй і народів. 30 грудня 1922 р. як делегат І Всесоюзного з'їзду Рад він голосував за прийняття Декларації про утворення і затвердження союзного договору Союзу РСР.

Навесні 1923 р. комуністи України виявили Е. Квірінгу високу довіру: у квітні, після VII Всеукраїнської партійної конференції, на організаційному Пленумі ЦК КП(б)У його обрали першим секретарем ЦК. Вдруге партія довірила Квірінгу керівництво одним з найбільших загонів РКП(б) – Компартією України. Понад два роки очолював Еммануїл Йонович республіканську парторганізацію, внісши помітний вклад у її зміцнення.

Незважаючи на величезну завантаженість практичною роботою, Е. Й. Квірінг не втрачав зв'язків з пресою. Тільки в органі ЦК КП(б)У – газеті «Комуніст» – з квітня 1923-го по квітень 1925 року він опублікував близько 80 статей, у яких роз'яснював найважливіші положення політики партії, рішуче виступав проти явищ, котрі гальмували рух країни до соціалізму, полемізував з поглядами різного роду опозиціонерів, зокрема троцькістів. Тільки тісний зв'язок парторганізацій з найширшими масами трудящих, знову і знову підкреслював Е. Квірінг, здатний привести в дію могутню силу соціалістичного творення.

Еммануїл Йонович виявляв постійну турботу про ідейне, організаційне зміцнення партійних лав, поповнення їх кращими представниками робітничого і трудового селянства, виступав проти лівацьких вимог приймати до партії всіх робітників.

Під керівництвом Е. Квірінга було розпочато роботу по коренізацїї партійного, державного, господарського, комсомольського апаратів, наближенню їх до трудящих мас республіки, по створенню належних умов для задоволення культурно-освітніх та інших потреб національних меншостей, що проживали на території України.

20 березня 1925 р. Еммануїл Йонович написав заяву до Політбюро ЦК КП(б)У з проханням звільнити його від обов'язків першого секретаря ЦК. Головною причиною цього вимушеного кроку були незгоди з Й. Сталіним, у приватній розмові з яким Е. Квірінг наважився підтримати пропозиції про звільнення Генерального секретаря ЦК ВКП(б), переміщення його на дещо нижчий політично-державний щабель. Й. Сталін, як відомо, подібних кроків, позиції не вибачав, а на той час він уже домігся абсолютного впливу на організаційні рішення в партії, жорстко контролював усі принципово важливі кадрові питання. Відтак квітневий (1925 р.) Пленум ЦК Компартії України задовольнив прохання Е. Квірінга, і він залишив посаду Генерального секретаря ЦК КП(б)У, як вона тоді іменувалася.

З травня 1925 p. E. Квірінг працював у Москві. На пропозицію Ф. Е. Дзержинського його призначили заступником голови ВРНГ СРСР. На цій посаді, як і заступника голови Держплану СРСР, наркома шляхів, голови Комітету товарних фондів і регулювання торгівлі при Раді праці і оборони, Еммануїл Йонович зарекомендував себе як господарський керівник, якому по силі розв'язання найважливіших і наймасштабніших народногосподарських проблем.

Важливим чинником розвитку виробництва, зміцнення союзу робітничого класу і селянства Е. Квірінг вважав правильну політику цін на промислові і сільськогосподарські товари, гостро критикував керівників, які намагалися завищити їх на промислові вироби.

Займаючись питаннями державної зовнішньої торгівлі, Е. Квірінг доводив, що вона має базуватися на активному балансі, тобто на переважанні експорту над імпортом. Одним із методів, який сприяв би успішному розвитку вітчизняної зовнішньої торгівлі, він вважав наближення рівня цін в СРСР до світових. Зазначав, що їх невідповідність дедалі більше позначалася на радянських експортних операціях, затримувала імпорт, а отже, і розширення внутрішнього виробництва.

Працюючи в Держплані СРСР, Е. Квірінг вчився сам і учив інших масштабному плануванню розвитку економіки в цілому та її окремих галузей. Під його безпосереднім керівництвом розглядалися і затверджувалися поточні плани будівництва нових і реконструкції старих заводів і фабрик, залізниць, збільшення виробництва кольорових металів, поліпшення роботи машинобудування і легкої промисловості, фінансування і зведення місцевих електростанцій і багато інших питань. Він брав участь у створенні першого єдиного кредитного плану у сільському господарстві, у розробці кредитної системи країни.

Величезну практичну діяльність Е. Квірінг поєднував з глибокою науковою розробкою вузлових проблем економічної науки, доклав чимало зусиль до підготовки перших п'ятирічних планів, активно виступав у обговоренні в середині 1930-х pp. концепції генерального плану розвитку народного господарства СРСР на 10—15 років. Одночасно Е. Квірінг очолював правління Дніпробуду, часто виїжджав на будівництво, зустрічався з іноземними спеціалістами, колективом будівельників, доповідав про хід робіт на засіданнях президії ВРНГ СРСР, у республіканських органах. Він відвідав Німеччину, Швецію, Норвегію, де вивчав досвід будівництва гідроелектростанцій, з'ясовував причини затримки поставок обладнання.

Не залишаючи відповідальної господарської роботи, Еммануїл Йонович у 1930—1932 pp. очолював Економічний інститут червоної професури, а з 1932 р. – Інститут економіки Комуністичної академії при ЦБК СРСР. У 1934 р. йому, одному з перших у країні, було присвоєно науковий ступінь доктора економічних наук.

Формуючись як господарський керівник у період зародження адміністративно-командної системи управління країною, Е. Квірінг поступово засвоював її закони, що, природно, відбивалося і на методах його роботи. Проте не помилки та прорахунки визначають особистість Е. Квірінга. Інтереси справи, партії, країни, як він їх розумів у той нелегкий час, завжди і в усьому лишалися для нього найважливішими. Як і тисячі інших комуністів, Е. Квірінг став жертвою свавілля в період культу особи Сталіна. 25 листопада 1937 р. життя Еммануїла Йоновича трагічно обірвалося.

Він обирався делегатом VIII, XI—XVII з'їздів партії, на п'яти з них, починаючи з XII – членом Центрального Комітету. В 1926—1927 pp. – членом Оргбюро ЦК ВКП(б). На I—III з'їздах і VI—VIII конференціях КП(б)У обирався до складу її