Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

на Чорній горі, терпіли довгу й люту студінь, й сам ватажок поник і все частіше підмугикував безнадійну опришківську пісню — «Не довго нам жити дадуть, як сніги упадуть, головой наложим…» — і все менше чулося бравури в словах — «Тютюну дістанем в жидівській крамниці, а жида до дверей приб'єм», — і приглядався вже тепер Ілько до Миколи, чи то в нього, бува, не снуються думки про тепле обійстя, гаряче тіло жони, дитячий щебет і пухкий ліжник; а чом би подібні мислі не мали втискатися до голови, коли вже найбідніші горяни не йдуть в опришки, а багатші, гірше за жидів скупарями ставши, не виносять більше на плаї ділеток з гуслянкою й мішків з кукурудзяним борошном — все це тепер треба забирати в людей силою: озлоблені збойники виносять з хат кожухи, ліжники й повні бербениці, і вже не сприймає їх посполитий люд за героїв — минулися назавше славні часи Мирона Штоли, Івана Богуславця, Дмитра Марусяка, та й проминає час останнього ватажка Миколи Шумея-Драгирука: з колись мужнього його обличчя прозирає нині страх загнаного звіра й туск приреченої людини…

Бачив усе це Ілько, й пригнобленість ватажка давала йому право дедалі впертіше думати про вивільнення від опришківської неволі, й усе менше лякали його Миколині погрози. Й трапилося врешті, що напучування ватажка збудили в Ількові ярий бунт, він і сам не втямив, як посмів так повестися з братом: схопився, окинув злим оком побратимів і Миколу, які сиділи на колодах довкола вогнища, і скрикнув:

«Про яку ти зраду мовиш, брате? Любити свою родину — жону, діток — то зрада? А чи не є зрадою те, що ми тут нидіємо без жодної користі як для себе, так і для людей? Та навіть ті дукати, що награбували-сьмо у панів, нікому не потрібні, бо що з того, що я приніс жменю золота своїй Варварі, а вона з ними ні на ринок до Косова, ні до склепу в Кутах, ані навіть до явірницької корчми не зможе потикнутися — бо звідки у простої гуцулки взялися ті гульдени? Та най би лишень блиснула ними в очі крамареві — то й відразу до цюпи! І доки, доки маємо тут голодувати й мерзнути?»

«Ми зрівнюємо світ, брате Ільку, хіба ти забув заповіт Довбуша: всі мають стати рівними, бо так сотворив Господь людей. Тому ми відбираємо в багатих…»

«Рівності немає навіть у стаді, Миколо, бо й там є дужчі і слабші. Але хто від наших грабунків став краще жити? Чи ж то полегшив життя гуцулів Довбуш, коли вбив довгопільського отамана Дідушка — хто став ліпше матися після цього? А як ми зрівняємо всіх до жебрацтва, то звідки візьметься на світі добробут — зі злиднів?»

«Дукою захотів стати, апостолом?!» — скрикнув ватажок і вгатив барткою по колоді, аж та застрягла в дереві по обушок, і подумав Ілько, що цей топір колись розчерепить йому голову, і в цю мить зродився в його свідомості остаточний рішенець.

«Ґаздою хочу бути, що в цьому поганого, брате?» — промовив твердо.

«Кожен, поки заґаздується, стане спершу цісарським слугою, пушкарем — за десять ґрейцарів на день! Або ж до війська запропаститься на півжиття… А ми вольні! І краще нам ходити в постолах, ніж у жовнярських камашах, і ліпше мені жити в печері, ніж у смердючій касарні!»

Втямив тоді Ілько, що цієї розмови з братом опришки йому не забудуть… Більше не встрявав у суперечки з Миколою, відмовчувався, а згодом і подобрів ватажок… Та коли завесніло, покинув Ілько серед ночі печеру, зійшов з Чорної гори й подався у Явірник до своєї родини, затаївши в серці страх перед опришківською розправою.

Минуло кілька років у спокою, та який то був спокій, коли в горах то тут то там з'являлися дрібні опришківські загони, й чим дрібніші, тим жорстокіші: в Делятині обчистили корчму й спалили її разом з корчмарем; в Рунгурах спіймали стражника яблунівського старости й гейби нізащо розіп'яли його на смереці; загрожений опришками рожнівський магнат Чурило втік із сім'єю до Коломиї, а його маєток пішов з димом — й перемовлялися півголосом ґазди біля явірницької церкви по неділях, що то побратими Миколи Драгирука, страченого в Коломиї, шукають зрадника, який показав драгунській ровті стежку до Довбушевої печери, а поки що покутують невинні…

Ні на хвилину не покидала Ілька тривога, й він гасив її роботою: ґражда під Думською горою виростала вверх і вшир, вже закрилася галереями і високими парканами, вздовж яких ґазда насадив частоколом загострені палі, та скільки Ілько не укріплював обійстя, все здавалось йому, що цього мало для оборони: він тарганив тачкою із зарінку дикий камінь й обводив свою фортецю муром — однак усе це виявилося марним, коли побачив, як на Погорільській полонині, ген за Буркутом, спалахнула чута, за нею, ближче до Явірника, загорілася друга вежа — на Маришевській, а далі третя — на Тарницькій полонині; то пушкарі запалювали на чугах бочки із смолою, даючи знати в устєріцьку мандаторію, що йдуть опришки.

Та Устєріки далеко, а з мандаторії до Голошина, де, як стало відомо, переховувалися вірні схопленому ватажкові леґіні, навіть кінній драгунії треба гнатися небезмай цілий день, а до Явірника опришкам рукою подати…

Але що їм у Явірнику робити? — заспокоював себе Ілько. — Хіба що до Хаїмової корчми вваляться горілки напитися… А може, в Путилу справилися — пана Яблоновського поколошматити; або ж переходять у безпечніше місце на Маґуру — там така пропасть, що ні конем, ні пішки не доберешся… Проте марно втішав себе Ілько Шумей, якого горяни вже Апостолом прозвали, хоч він і не гадав записуватися в пушкарі; терпло зі страху тіло в явірницького ґазди, який не так давно опришкував іще на Чорній горі, — і завмер він і руки безсило опустив, коли побачив леґінів у лисячих клепанях, що, нагнувшись до кінських хребтів, чвалали понад Черемошем. І як тільки-но звернули вони в бік Думської гори, в підніжжі якої білів свіжим ґонтом гостроверхий дах ґражди, вмить зариґлював Ілько браму й колодки на хвіртках позамикав; і вже заголосили Варвара з дочкою, зять вийшов на галерею з крісом напереваги, а білоголовий Ільків синок Пилипко аж на оборіг видряпався, ще не розуміючи, яка ж то біда настигає його неня; він захоплено спостерігав, як б'ють копитами опришківські бахмати землю й каміння, а вершники палять з пістолів…

Та врешті звіддалік почувся зловісний крик:

«Виходь, поганцю, на розправу!»

Поки хлопчина