Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

натиснувши кнопку дзвінка біля прийомного віконця, й подали заяву. А ввечері подалися до першокласного французького ресторану — замовили пляшку вина й повечеряли за повною програмою. І це замінило нам весілля.

Коли ми одружилися, то майже не мали жодних заощаджень (моя покійна мати залишила мені трохи грошей, але я вирішив приберегти їх на чорний день), меблів — також. Перспективи на майбутнє годі було назвати світлими. Хоча я і працював в юридичній конторі, без адвокатського посвідчення я не мав на що сподіватися. Куміко значилася у штаті маленького, маловідомого видавництва. Закінчивши університет, вона могла скористатися батьковими зв’язками і влаштуватися набагато краще, але така думка була їй не до душі, і Куміко власними силами підшукала собі цю роботу. Таке життя удвох цілком нас задовольняло.

І все-таки починати життя удвох з нуля було непросто. Я зроду вдався замкнутий — як це буває у родинах з однією дитиною. Серйозні справи завжди любив робити самостійно. Адже легше зробити мовчки все самому, ніж, витрачаючи час і сили, комусь щось пояснювати і переконувати. Куміко після смерті старшої сестри також відгородилася від батьків і жила, так би мовити, незалежно від них. У жодному випадку не зверталася до рідні за порадою. У цьому розумінні ми були схожі одне на одного.

Однак мало-помалу ми пристосували своє тіло й душу до нового поняття: «наш дім». Навчилися думати й відчувати разом. Намагалися ставитися до того, що з нами відбувалося, як до чогось спільного. Звісно, іноді це вдавалося, іноді — ні. Але, гадаю, такий процес проб і помилок здавався нам новим і незвичним. Будь-які суперечки, навіть найбурхливіші, забувалися, як тільки ми пригорталися одне до одного.

На третій рік після одруження Куміко завагітніла. Оскільки ми старанно уберігалися, то для нас — принаймні для мене — це було як грім з ясного неба. Видно, хтось з нас допустився необережності. Хоч би там що, але наші фінанси не дозволяли обзаводитися дитиною. Куміко щойно призвичаїлася до видавничої роботи й при змозі не збиралася з нею розлучатися. Видавництво було невеличке, а тому про відпустку з приводу вагітності не могло бути й мови. Хто збирався народжувати дитину, мусив звільнятися з роботи. Якби ми на таке зважилися, нам довелося б якийсь час жити на мою заробітну плату, а це практично було майже неможливо.

— Мабуть, про дитину цього разу доведеться забути, — сказала Куміко після того, як у лікарні їй повідомили результати обстеження.

«Схоже, що нема іншої ради», — подумав і я. Як не крути, а це був найрозумніший висновок. Ми були ще молодими і зовсім не готовими вирощувати дітей. Хотіли пожити для себе. Першочерговим питанням для нас було якось улаштувати власне життя. А народити дітей, здавалось, завжди встигнемо.

Правду кажучи, я не хотів, щоб Куміко робила аборт. Коли я вчився на другому курсі, одна моя подруга, з якою я познайомився, підробляючи після лекцій, завагітніла від мене. Добра, молодша за мене дівчина, з якою ми знаходили спільну мову й подобалися одне одному, хоча нічого серйозного між нами не було й не могло бути в майбутньому. Просто почувалися самотніми й відчували потребу в близькій людині.

Як вона завагітніла? Дуже просто. Коли ми займалися любов’ю, я завжди користувався презервативами, та от того разу їх запас вичерпався. Я сказав їй про це, а вона, завагавшись на секунду-дві, відповіла: «Та нічого. Гадаю, сьогодні можна й так». Однак вона таки завагітніла.

Мені в голову не вкладалося, що хтось від мене завагітнів, але, як не крути, іншого виходу, крім аборту, не було. Я роздобув грошей і поїхав з нею до лікарні. Сівши на електричку, ми добралися до одного містечка в префектурі Тіба. Там звернулися до лікарні, яку порадила її подруга. Зійшовши на станції, про яку раніше я ніколи не чув, ми побачили ряди будиночків, що тулилися один коло одного уздовж пологих гір аж до самого небокраю, — житловий масив, побудований останніми роками для порівняно молодих конторських службовців, які не могли придбати собі оселю в Токіо. Станція нова, прямо перед нею ще залишилися рисові поля, щедро залиті водою. На вулиці впадали в очі рекламні щити фірм, що торгують нерухомістю.

Лікарняна чекальня була до краю переповнена молодими жінками з великими животами. Більшість з них вийшли заміж років чотири-п’ять тому й, нарешті отримавши кредит у банку, придбали будиночок у передмісті й, на цьому заспокоївшись, вирішила обзавестись дітьми. Я виявився єдиним молодим парубком, що серед робочого дня опинився в чекальні пологового відділу лікарні. Вагітні жінки, усі як одна, позирали на мене зацікавлено й водночас недружньо. Бо всім було ясно, що студент молодших курсів, напевне, спокусив дівчину й тепер приплівся з нею на аборт.

Після операції ми на електричці повернулися до Токіо. У такий надвечірній час вагон був майже порожнім. Я попросив вибачення за те, що вона так натерпілася через мою необережність.

— Не переймайся, — сказала вона. — Принаймні ти привіз мене до лікарні й заплатив за операцію.

Невдовзі так вийшло, що ми перестали зустрічатися. А тому я не знаю, що з нею сталося, де вона зараз і що робить. Та все-таки ще довго після цього випадку, вже не зустрічаючись з нею, я відчував неприємний неспокій. Як тільки я згадував той день, перед моїми очима спливали впевнені молоді вагітні жінки, що заповнювали лікарняну чекальню. І я щоразу дорікав собі на скоєний вчинок.

В електричці, дорогою додому, щоб заспокоїти мене — щоб заспокоїти мене! — вона докладно пояснювала, що операція виявилася не такою вже й страшною:

— Це не така страшна операція, як ти думаєш. Швидка й зовсім безболісна. Просто треба роздягтись і лежати… Звичайно, соромно, але лікар був добрим і медсестри такі приязні. Насварили мене трохи, сказали, що треба краще оберігатися. Так що не бери собі цього до голови. Бо я сама винна — сказала, що можна. Хіба ні? Тож не опускай носа!

Однак поки ми їхали на електричці до того містечка в префектурі Тіба й поверталися назад, у певному розумінні я став іншою людиною. Провівши її додому й повернувшись у свою кімнату, я звалився на постіль і вп’явся очима в стелю, розуміючи, що став іншим, «новим я», якому вороття назад немає. Я тоді відчув, що втратив невинність.

Як тільки я дізнався, що Куміко завагітніла, у моїй пам’яті знову сплили ті жінки з животами в лікарняній чекальні. І ще — якийсь особливий запах. Не пригадую, чим там пахло. Та