Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

й чи пахло взагалі? Може, лише мені так здалося? Коли медсестра викликала тоді мою подругу в кабінет, та повільно встала з твердого оббитого дерматином стільця і попрямувала до дверей. Перед тим як підвестися, вона зиркнула на мене, і на її губах з’явилася легка усмішка, що, на мить спалахнувши, згасла.

Звісно, я добре розумів, що обзаводитись зараз дитиною — річ нездійсненна, але все-таки запитав Куміко, чи не можна уникнути аборту.

— Слухай, ми вже з тобою стільки про це говорили. Якщо народиться дитина, моїй роботі — кінець, а тобі, щоб нас утримувати, доведеться шукати роботу з більшою платнею. Грошей не вистачить на життя, і ми не зможемо зробити нічого, що хотіли б. Усі наші можливості звузяться практично до нуля. Таке тебе влаштувало б?

— Мені здається, влаштувало б.

— Справді?

— При бажанні роботу можна знайти. Наприклад, у дядька — йому потрібні робочі руки. Він хоче відкрити новий ресторан, але ніяк не підбере людини, якій можна його довірити. Там, гадаю, я заробляв би набагато більше, ніж тепер. Така робота не пов’язана з юриспруденцією, але це не має значення, бо, чесно кажучи, мені не дуже подобається те, чим я зайнятий зараз.

— Отже, управлятимеш рестораном?

— А чом би й ні? Гадаю, що зумію. На крайній випадок залишилися гроші від моєї матері. Так що з голоду не помремо.

Куміко довго мовчала, задумавшись. По краях її очей пролягли невеличкі зморшки, й на обличчі з’явився вираз, який мені так подобався.

— Ти справді хочеш дитини?

— Не знаю, — відповів я. — Звичайно, нам потрібно багато часу для нас двох, але ж з появою дитини нам відкриється новий світ. Не знаю, що краще. Та мені не хочеться, щоб ти робила аборт. Однак я ні в чому не впевнений. Не бачу, яке рішення було б найкращим. Ось таке в мене відчуття.

Куміко задумалась, раз по раз погладжуючи долонями живіт.

— Послухай, як це я завагітніла? Тобі нічого на думку не спадало?

Я захитав головою.

— Я завжди був обережним. Бо не хотів мати зайвого клопоту в разі невдачі. І як це сталося, ніяк не здогадуюсь.

— А що, як я переспала з кимсь іншим? Ти не думав?

— Ні.

— Чому?

— Я не відрізняюся особливою інтуїцією, але в цьому я впевнений.

Ми сиділи за столом у кухні й пили вино. Було вже пізно, навколо панувала повна тиша. Примруживши очі, Куміко розглядала залишки вина в склянці. Зазвичай вона майже не вживала хмільного і лише іноді, коли не могла заснути, наливала собі вина. Для цього їй вистачало однієї склянки. У таких випадках і я складав їй компанію. Вишуканих келихів для вина ми не мали, а тому пили з маленьких пивних склянок, отриманих як подарунок у сусідній винній крамничці.

— А хіба ти мала з кимсь роман? — наважився я запитати.

Засміявшись, Куміко кілька разів захитала головою.

— Та ні! Я, здається, до такого не схильна. Просто теоретично подумала про таку можливість. — Вона підперла голову руками, її обличчя стало серйозним. — Хоча, правду кажучи, іноді я багато чого не розумію. Що правда, а що ні? Що насправді сталося, а чого не було? Іноді…

— І зараз саме такий час?

— Та як тобі сказати… А з тобою такого не буває?

Я трохи задумався.

— Ні, чогось такого не можу пригадати.

— Як би це пояснити… Між тим, що здається мені реальністю, і справжньою реальністю існує якийсь розрив. Інколи в мене таке відчуття, начебто в мені криється щось маленьке… ніби в дім забрався злодій і ховається в шафі. Час від часу воно вилазить назовні й порушує весь порядок і всю логіку. Так магніт вносить розлад у механізми.

Я уважно подивився на Куміко.

— Ти вважаєш, що між твоєю вагітністю і цим чимось маленьким існує певний зв’язок?

Вона похитала головою.

— Не має значення, існує такий зв’язок чи ні. Просто іноді я перестаю розуміти справжній порядок речей. От що я хотіла сказати.

Потроху в її словах почало з’являтися роздратування. Стрілки годинника перейшли за другу ночі. «Пора закінчувати розмову», — подумав я і, потягнувшись через вузенький столик, взяв її за руку.

— Дозволь мені самій розібратися в усій цій справі, — сказала Куміко. — Я добре розумію, що ця серйозна справа стосується нас обох. Ми докладно її обговорили, і твоя думка загалом мені відома. Тож дай мені подумати. Маємо в запасі ще принаймні місяць. Так що на певний час перестаньмо про це говорити.

Я перебував на Хоккайдо, коли Куміко зробила аборт. Таку, як я, конторську дрібноту у відрядження не посилали, але того разу їхати було нікому, тож відправили мене, щоб відвезти портфель з документами, дати короткі пояснення нашим партнерам, взяти в них папери й повернутися назад. Документи вважалися дуже важливими, а тому їх не довірили ні пошті, ні сторонньому кур’єрові. Зворотного авіаквитка до Токіо не вдалося дістати, і я переночував у Саппоро, у бізнес-готелі. Куміко тим часом поїхала до лікарні, перервала вагітність, а після десятої вечора подзвонила мені в готель:

— Я сьогодні пополудні зробила аборт. Вибач, що телефоную постфактум. Просто мені несподівано призначили час, і я подумала, що нам обом буде краще, якщо я сама, поки тебе нема, усе вирішу.

— Можеш не турбуватися, — сказав я. — Якщо ти вирішила, то нехай так і буде.

— Хотілося б розповісти тобі все, але наразі не можу. Хоча, гадаю, треба.

— Як повернуся в Токіо — тоді й поговоримо про все.

Поклавши слухавку, я одягнув пальто, вийшов з готелю і без жодної мети побрів вулицями Саппоро. Березень тільки починався, і на узбіччі лежали високі кучугури снігу. Було страшно холодно, білі клубочки пари від дихання перехожих піднімалися в повітря і відразу зникали. Люди в теплих пальтах і рукавицях, закутані шарфами по саме підборіддя, обережною ходою рухалися по заледенілих тротуарах. Мимо проїжджали таксі, лунко шурхочучи шипованими шинами. Коли вже мені стало нестерпно холодно, я зазирнув у перший-ліпший бар, випив кілька порцій нерозведеного віскі й знову вийшов на вулицю.

Я досить довго вештався містом. Раз по раз у повітрі то падав, то переставав дрібний недовговічний сніг, що скидався на давні спогади. Другий бар, куди я заглянув, містився у підвалі й виявився набагато просторішим, ніж мені здавалося з дверей. Збоку від шинквасу була невелика сцена, де худий чоловік в окулярах співав щось під гітару. Він сидів на металічному стільці, поклавши ногу на ногу. Поряд на підлозі лежав футляр від гітари.

Я сидів за шинквасом, пив і мимоволі слухав