Читати книгу - "Фараон"

сума могла б покрити видатки на найбільшу війну, і нам, крім того, зосталося б ще кількасот тисяч невільників і сто тисяч щорічної данини із підкорених народів… А потім, — зробив висновок царевич, — ми поквиталися б з жерцями!..»

Рамзеса лихоманило. Та, незважаючи на це, йому спало на думку: «А що, як Єгипет не зможе подолати Ассірію?..»

Але від самого цього припущення в ньому закипіла кров. «Як це Єгипет, як Єгипет не зможе розчавити Ассірію, коли на чолі війська стане він, Рамзес, він нащадок Рамзеса Великого, який сам-один кинувся на хеттські військові колісниці і розбив їх?..»

Царевич усе міг зрозуміти, за винятком того, що його могли подолати, що він міг не здобути перемогу хоч і над найдужчим ворогом. Він відчував у собі безмірну відвагу і здивувався б, якби якийсь ворог не кинувся тікати, побачивши його розпалених коней. Адже на військовій колісниці фараона стоять самі боги, щоб затуляти його щитом, а ворога побивати небесними громами.

«Але… oо той Гірам казав мені про богів? — подумав царевич. — І що він має показати мені в храмі Ашторет?.. Побачимо».

Розділ тридцять перший

Гірам дотримав свого слова. Щодня до царського палацу в Пі-Басті прибували юрби невільників і довгі каравани ослів, навантажених пшеницею, ячменем, сушеним м’ясом, тканинами й вином. Золото й коштовності приносили фінікійські купці під наглядом службовців Гірама.

Таким чином, намісник протягом п’яти днів одержав позичені йому сто талантів. Гірам узяв невеликий процент — один талант з чотирьох на рік — і не вимагав застави, задовольнившись розпискою царевича, засвідченою в суді.

Потреби двору були щедро забезпечені. Три коханки намісника дістали нове вбрання, багато дивовижних пахощів і по кілька рабинь різного кольору шкіри. Слуги мали вдосталь їжі й вина, царські робітники одержали належну їм платню. Воїнам видавали збільшені пайки.

Почет царевича був у захваті, бо фінікійці з наказу Гірама позичили Тутмосові та іншим вельможним юнакам чималі суми, а номархові Габу та його вищим сановникам піднесли коштовні подарунки.

Бенкет відбувався за бенкетом, розвага за розвагою, хоч надворі стояла нестерпна спека. Намісник, бачачи загальну радість, і сам був задоволений. Мучило його тільки одне: поведінка Мефреса та інших жерців. Царевич думав, що ці сановники докорятимуть йому за величезний борг у Гірама, зроблений, всупереч їхнім настановам, у храмі Гатор. Але святі отці мовчали і навіть не показувалися при дворі.

— Що ж це таке, — спитав він якось Тутмоса, — що жерці не дорікають нам?.. Адже таких витрат, як зараз, ми ніколи не дозволяли собі. Музика грає з ранку й до ночі, а ми пиячимо від сходу сонця й засинаємо в обіймах з жінками або з глеками вина під головою…

— А чого б вони мали нам дорікати? — обурено відповів Тутмос — Адже ми перебуваємо зараз у місті Астарти, наймилішою відправою для якої є веселі розваги, а найкращим жертвоприношенням — любов? Зрештою жерці розуміють, що після такого довгого посту й самотності, тобі потрібний відпочинок.

— А вони тобі щось казали про це? — стурбовано запитав

царевич.

— І не раз. Не пізніше як учора святий Мефрес сказав мені сміючись, що такого молодого чоловіка, як ти, ваблять більше розваги, ніж молитви або турботи управління державою.

Рамзес замислився.

Отже, жерці вважають його легковажним юнаком, хоч він, завдяки Сарі, не сьогодні-завтра стане батьком?.. Ну що ж, тим краще: буде несподіванка, коли він заговорить до них своєю власною мовою.

Щоправда, царевича трохи гризло сумління: відколи покинув храм богині Гатор, він жодного дня не займався справами ному Габу. Жерці мали підстави думати, що він або цілком задовольнився поясненнями Пентуера, або знеохотився до влади.

— Тим краще!.. — шепотів він. — Тим краще!..

В його молодій душі під впливом постійних інтриг, які снувалися навколо нього, або підозрінь, що ці інтриги існують, почав народжуватись інстинкт лицемірства. Рамзес відчував, що жерці не догадуються, про що він розмовляв з Гірамом та які плани снував у своїй голові. Їх, засліплених своєю владою, влаштовувало, що він розважається, і з цього вони робили висновок, що управління державою лишається в їхніх руках.

«Боги так затуманили їм розум, — казав сам собі Рамзес, — що вони навіть не питають, чому Гірам позичив мені такі великі гроші?.. А може, цей хитрий тірієць зумів приспати їхні підозрілі серця?.. Тим краще!.. Тим краще!..»

Рамзес відчував дивну втіху від думки, що жерці ошукали самі себе щодо нього. Він вирішив і далі дурити їх і розважався, як шалений.

І справді, жерці, і насамперед Мефрес та Ментезуфіс, помилялися і щодо Рамзеса, і щодо Гірама. Хитрий тірієць удавав перед ними, ніби він страшенно гордий своїми стосунками з наступником трону, а царевич з не меншим успіхом грав роль легковажного юнака.

Мефрес був навіть певен, що царевич серйозно збирається вигнати фінікійців з Єгипту, а тим часом і він сам, і його придворні влазять до них у борги, щоб ніколи їх не повертати.

Весь цей час храм Астарти, його численні сади й двори кишіли юрбами прочан. Щодня, коли не щогодини, з глибини Азії, незважаючи на страшенну спеку, прибували до великої богині нові юрби людей.

Дивні це були прочани. Змучені, пітні, укриті пилюкою, вони йшли, танцюючи й співаючи часом дуже непристойні пісеньки. Дні їхні минали в пиятиці, ночі — в розгнузданій розпусті на честь богині Ашторет. Кожну таку компанію можна було не тільки розпізнати, але й почути здалека: вони несли величезні букети свіжих квітів у руках, а у вузликах — здохлих протягом року котів, яких віддавали бальзамувати або робити з них мумії парасхітам, що жили поблизу Пі-Баста, а потім забирали додому, як найсвятішу реліквію.

На початку місяця місорі (травень — червень) князь Гірам сповістив Рамзеса, що цього дня ввечері він може прийти до фінікійського храму Ашторет. Коли зайшло сонце й стемніло

на вулицях, намісник причепив збоку короткий меч, накинув плащ з капюшоном і, не помічений ніким із слуг, попрямував до дому Гірама.

Старий вельможа уже чекав на нього.

— Ну як, достойний наміснику, — мовив він усміхаючись, — не боїшся заходити до фінікійського храму, де на вівтарі сидить жорстокість, а слугує їй розпуста?

— Боюся?.. — перебив Рамзес, майже із зневагою дивлячись на нього. — Ашторет — не Ваал, а я не дитина, яку можна кинути в розпечене черево вашого бога.

— І ти, царевичу, віриш цьому? Рамзес знизав плечима.

— Один очевидець розповідав мені, як ви приносите в жертву дітей, — відповів він Прамові. — Якось буря розбила кільканадцять ваших кораблів. Тоді тірські жерці призначили