Читати книгу - "Володар Світла"

його бояться — бо не знищують.

— Так, — підтвердив Кубера. — Бо він тепер — загадка. Я схильний думати, що він — Ганешина помилка. Це ж він дозволив Нірріті безперешкодно піти з Небес, а ще й забрати із собою все те устатковання. Гадаю, Ганеша хотів мати напохваті якогось ворога Небес на випадок, якби в ньому виникла раптова потреба. Він, либонь, і гадки не мав, що гуманітарій зможе аж так скористатися тим устаткованням і зібрати аж такі сили.

— У твоїх словах є логіка, — погодилася Ратрі. — Навіть я чула, що Ганеша часто так чинить. І що ж він робитиме тепер?

— Пожертвує Нірріті перше атаковане місто, щоб вивчити його засоби нападу й оцінити його потугу, — якщо зможе переконати Брахму почекати. А тоді вже завдасть по Нірріті удару. Магартха мусить упасти, а ми — бути поруч. Навіть просто поспостерігати було б цікаво.

— Але спостереженням, по-твоєму, не обійдеться? — спитав Тек.

— Достоту. Сем знає: ми маємо бути напоготові, щоб спершу примножити безлад, а тоді поладити, що зможемо. І нам доведеться діяти, щойно ворухнеться хтось інший — а це, Теку, може статися вже скоро.

— Ну нарешті, — зрадів Тек. — Завжди хотів піти в бій разом з Ув’язнювачем.

— Найближчими тижнями, певно, здійсниться майже стільки ж бажань, скільки й не справдиться.

— Ще соми? Ще фруктів?

— Дякую, Ратрі.

— А тобі, Теку?

— Хіба що бананчик.

У затінку лісу, на верхівці високого пагорба сидів, удивляючись на Магартху внизу, Брахма, мовби статуя бога верхи на гаргуйлі.

— Вони плюндрують Храм.

— Так, — підтвердив Ганеша. — Погляди Чорного за ці роки не змінилися.

— З одного боку, жалко. З другого — страшно. Його вояки мали гвинтівки й пістолети.

— Так. Вони дуже сильні. Повертаймося до гондоли.

— Хвилинку.

— Боюся, владарю... що вони наразі надто сильні.

— Що пропонуєш?

— Їхній флот річкою не підніметься. Щоб атакувати Лананду, мусять іти суходолом.

— Правда. Хіба що він має досить небесних суден.

— А щоб атакувати Хайпур, мусять пройти навіть далі.

— Так, так! А щоб атакувати Кілбар — ще далі! Кажи вже по суті! Куди хилиш?

— Що далі вони зайдуть, то більші проблеми з постачанням матимуть, то вразливішими стануть до партизанської тактики на шляху просування...

— Пропонуєш мені не робити нічого, крім як турбувати їх наскоками? Дозволити їм промарширувати краєм, беручи місто за містом? Та вони ж окопаються й дочекаються підкріплень, щоб утримати здобуте, лише тоді рушать далі. Тільки дурень вчинив би інакше. Якщо чекати...

— Поглянь-но вниз!

— Ну? Що там?

— Вони лаштуються виступити.

— Неможливо!

— Брахмо, ти забуваєш, що Нірріті — фанатик, божевільний. Йому не потрібні ні Магартха, ні Лананда, ні Хайпур. Він хоче знищити наші Храми й нас самих. Окрім цього, його в тих містах цікавлять лише душі, а не тіла. Він рухатиметься краєм і нищитиме всі символи нашої релігії, на які натрапить, аж доки ми не вирішимо перехопити ініціативу. Якщо ми не будемо діяти, він, імовірно, зашле місіонерів.

— Та ми ж мусимо якось діяти!

— Тоді ослаблюй його в міру просування. Коли достатньо ослабне, бий! Віддай йому Лананду. І Хайпур, якщо знадобиться. Навіть Кілбар і Гамсу. Коли він ослабне достатньо, розтрощи його. Містами можна пожертвувати. Скільки їх там ми самі зруйнували? Ти вже й не згадаєш!

— Тридцять шість, — мовив Брахма. — Повернімося на Небеса, і я це обміркую. Якщо я зроблю, як ти радиш, а він відступить, перш ніж надто ослабне, наші втрати будуть великі.

— Ставлю на те, що він так не вчинить.

— Жереб цей, Ґанешо, кидати не тобі, а мені. І глянь-но: з ним ті кляті ракаші! Забираймося швидко, поки вони нас не помітили.

— Так, швидше!

І вони розвернули своїх буреплазів назад до лісу.

Крішна відклав свиріль, коли до нього привели гінця.

— Так? — спитав він.

— Магартха впала...

Крішна встав.

— А Нірріті готується піти на Лананду.

— Що зробили боги на захист міста?

— Нічого. Анічогісінько.

— Ходімо зі мною. Локапали зберуться на раду.

Крішна залишив свиріль на столі.

Тієї ночі Сем стояв на найвищому балконі палацу Ратрі. Довкола падав дощ, пробиваючи вітер мовби холодними цвяхами. На Семовій лівиці смарагдовим жевривом променів залізний перстень.

Одна за одною, одна за одною падали й залишалися блискавки.

Він здійняв руку — і відгукнулися громи, ревучи й ревучи передсмертними криками всіх драконів, що тільки могли існувати — десь, колись...

Ніч відступила перед вогняними стихійниками, які постали перед Палацом Ками.

Сем підвів обидві руки — і всі вони як один знялися в повітря й зависли високо в ночі.

Він ворухнув руками — і вони заметушилися над Хайпуром, перетинаючи місто з кінця в кінець.

Відтак вони закружляли.

Відтак розосередились і затанцювали в бурі.

Він опустив руки.

Вони повернулися й знову постали перед ним.

Сем не ворушився. Він чекав.

За сотню вдарів серця з’явилося воно й заговорило до нього з ночі:

— Хто ти такий, щоб повелівати рабами ракашів?

— Поклич мені Тараку, — звелів Сем.

— Я не виконую наказів від смертних.

— Тоді глянь-но на вогні моєї справжньої суті, докіль не прив’язав я тебе замість прапора до тамтої залізної щогли — а простоїть вона довго.

— Ув’язнювачу! Ти живий!

— Поклич мені Тараку, — повторив він.

— Так, Сіддгартхо. Нехай буде воля твоя.

Сем плеснув у долоні — і стихійники порснули в небо, а ніч довкола знову потемніла.

Владар Пекла вподібнився до людини й увійшов у кімнату, де самотньо сидів Сем.

— Востаннє я бачив тебе аж ген удень Великої битви! — мовив він. — Згодом чував, ніби вони знайшли спосіб тебе знищити.

— Як бачиш, ні.

— Як це ти знову прийшов у світ?

— Владар Яма, Червоношатий, витяг мене назад.

— Воістину велика його сила.

— Її вистачило. Як нині справи в ракашів?

— Добре. Точимо твою війну далі.

— Правда? Як саме?

— Помагаємо твоєму давньому союзникові — Чорному, владарю Нірріті — у його поході проти богів.

— Так я і думав. Саме тому й звернувся до тебе.

— Бажаєш виїхати опліч із ним?

— Я ретельно це обміркував і, попри заперечення моїх товаришів, таки бажаю виїхати опліч із ним