Читати книгу - "Долина джерел"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 93
Перейти на сторінку:
ідуть, а в повітрі пливуть...

Вони ж ішли й навперебій балакали і гризли при цьому бублики, а що роти їхні було тими бубликами забито, то обоє шепелявили і пересміювалися весь час. І стало їм від того зовсім добре, аж захотілося дівчинці раптом, щоб тільки підвечір прийшли вони до хати з дерев’яним ганком і до того зеленого подвір’я, на якому стояла засипана грушками грушня, і до діжки з вибитим дном.

Мандрівка в гори
1

Влітку 1848 року до Чернівців приїхала своїми кіньми немолода вже жінка. Вона зупинилася біля невеликої кам’яниці і не встигла зійти з повоза, коли розчинилися двері і з них притьма вискочив високий худий хлопчак. У дверях з’явився ще й великий, поважний чоловік з гордо поставленою головою; він згукнув щось привітальне, але Осип уже припав до вкритої дорожньою курявою материної одежі. Сльози виринули з його очей, і мати, цілуючи його, лагідно пригладила білясте волосся. Чоловік пішов назустріч жінці з простягненими руками, він обійняв її, легенько відсторонивши хлопця, і той подивився на те повними сліз очима. Мати теж зронила сльозу; батькове обличчя пропливло перед зором, роблено урочисте й роблено веселе; воно вже начебто існувало окремо від свого великого й огрядного тіла; материне теж було збоку — Осип дивився на них, душа його дивно зіщулювалася, а пальці почали легенько тремтіти. Йому все-таки хотілося розбити ті батьківські обійми, все-таки звернути увагу на себе; підійшов до матері зовсім близько, і вона знову обійняла його — вдихнув на повні груди того гіркого й чудового запаху: дорожня курява з далеких гір, запах, що його завше привозила вона з собою і який будив у ньому незбагненний печальний щем, ясне й недовідоме хвилювання.

Батько щось говорив; Осип бачив його повні губи, що приплямкували за кожним словом, пітне, червоне обличчя; мати відповідала зовсім тихо, наче вітер шелестів у листі; ставало від того шелесту тепло на серці. Озирнувся навдокіл: скоро, гей, скоро покине він це курне місто, сутінні негостинні кімнати складуться в його уяві, як віяло, і будуть сховані у скриню пам’яті; повіз покотить його в зелений світ, у якому він знову буде гарним, веселим метеликом. Знову побачить крутизну гір, яка лякала його й вабила, і знову зустріне кохану сестру, котра запосміхається йому назустріч і аж зведеться зі свого крісла, до якого прикута...

Батько з матір’ю вже входили в двері, візниця й батьків слуга несли за ними клунки з гірськими гостинцями, а Осип на якусь мить спинився. Міцна батькова постать, маленька материна, поблідлі кольори їхньої одежі, чи, може, то знову набігли на очі сльози; він раптом побачив прозору й неперехідну стіну, яка розділяла батька з матір’ю, вони йшли й ковзали плечима по тій стіні, перемовляючися через неї і пильно вдаючи, що жоден її не поміча. Осип стояв, закусивши губу; на серці вже гучала та струна, отой добре знайомий сум; хотів, щоб мати повернулася до нього, згадала, забрала — дивився їй у спину з напругою й проханням.

Мати обернулася, він побачив її м’яку, добру всмішку, вона всміхалася, ворушила вустами, говорила — шелестіло листя, вітер гуляв в Осипа над головою, тріпав їхню одежу. Вона знову щось сказала, і цього разу він уже зрозумів: питала, чому стоїть і не йде до хати. Він усміхнувся урочисто й рушив услід за ними, бо все-таки не був тут як закинута в куток і забута іграшка.

— Наш Юзьо вже зовсім великий...

Хто це сказав: мати, батько чи візник, що ніс клунки? Здається, вони сказали це водночас, бо водночас усміхнулися до нього.

— Хочу забрати його на вакації,— сказала мати.

— Вже нема вакацій,— вигукнув він радісно.— Вже поїду до вас, мамо, назовсім!

Батько повернувся до нього, і Осип відчув на собі важкий погляд. Начебто кинули йому на спину великий лантух з камінням.

— Це треба буде ще обміркувати,— сказав батько по-німецькому, і Осип відчув, що груди йому затоплює холодна вода. Блідів і вмирав за їхніми спинами. Батько вже виступав під сходи в сінях, мати підіймалася за ним, притримуючи сукню двома пучками, похитувався, наче живі ваги, візник. Осип озирнувся: на крайнебі стояла рожево-синя хмара, горіла чи світилася, ніжне чиєсь обличчя виступило в тому химерному зарисі і наче заспівало безгучно...

— Як там Марія, мамо?— спитав він матір уже в вітальні.— Я все про неї думаю...

Мати осмутніла — тінь перебігла по її лицю, сіра всмішка спалахнула на вустах і пригасла. Кинувся до неї, схопив маленькі теплі руки.

— Що там, мамо, що?

— Хворіла від великодня. Зараз зовсім слаба...

В очах у неї блисло по смутному кришталику.

— Іван таки надумав женитися? — спитав батько по-польському.

— Хоче відходити...

— Врешті, твій маєток не такий і великий,— зауважив батько.

Слуга спитав дозволу накривати, і вони заклопоталися. Батько пішов на кухню, мати — перевдягтися, й Осип знову лишився сам. Пройшов у свою комірчину й кинувся на ліжко. Дивне щось впливало в нього: морок хиткий, у якому ані вогника, біль білий, як мева, чи радше, як смолоскип на темному тлі. Там, далі, прорізувалося гарне обличчя, він почув і Маріїн голос, чистий, як гірський струмок. Співав той і співав, мов коштозну нитку сукав, біла її рука горнула до себе білу його голівку, і він знав: співає вона і плаче. Завмерло стоїть коло них смерека, наче й вона заслухалася, чисте срібло плавилося в синьому вітрі, й оце срібло розплескується на нерухомо завмерлі гори і в тишу блідаву. Йому здавалося, що

1 ... 72 73 74 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долина джерел», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долина джерел"