Читати книгу - "Віннету ІІІ"

Ґусті побігла до господині, а я підсів до моїх друзів. Всі відвідувачі зацікавлено поглядали на нас, що й не дивно: Віннету завжди привертав до себе увагу, а відсутність вух у маленького Сема свідчила про те, що ця людина пережила не одну пригоду.

— Що ти з’ясував? — запитав мене Бернард.

— Аллан виїхав два місяці тому і лише раз надіслав повідомлення з Єллов-Вотер-Ґраунд. Твої листи переправили йому туди.

— А де цей Єллов-Вотер-Ґраунд?

— Наскільки я пам’ятаю, це вузька долина поблизу Сакраменто. Там знайшли багате родовище золота, але потім жила вичерпалася, і золотошукачі подалися до верхів’я річки. Але найголовніше — Морґани пішли слідом Аллана.

— Може, Аллан щось тут залишив?

— Я про це не питав.

— А треба запитати.

— Для цього незабаром буде нагода. Вона збирається запросити нас усіх на вечерю.

— О, це дуже мило! До того ж у мене буде час відвідати банк, з яким ми вели справи, і спробувати там довідатися хоча б щось про Аллана.

Нашу бесіду перервала Ґусті, яка повернулася від господині.

— Мене покликали через вас, сусіде, — сказала вона. — Вечеря буде о дев’ятій, а вам уже зараз можна заселитися в найкращі кімнати, в яких зазвичай зупиняються тільки родичі господарів.

— Кімнати? Я думав, тут такого немає.

— Тут і справді немає, але позаду є ще добудова з кількома приміщеннями.

— Це в них жила сеньйорита Альма?

— Здається, так, принаймні мені розповідали про це, але сама я тоді ще не працювала тут.

— А чи не розповідали тобі, що приблизно тоді ж тут зупинявся такий собі містер Аллан Маршалл?

— Так, звичайно. Всі слуги досі про це пліткують. Кажуть, що сеньйорита Альма просто переслідувала його і мало не вішалася на шию, але юнак витримав облогу. Ходімо, я покажу вам ваші кімнати.

Ми підвелися й пішли слідом за нею. Обидві кімнати, які ми отримали, виглядали справді набагато краще, ніж усі інші в цьому «готелі». Одну з них отримали Віннету і Сем, а другу — я з Бернардом. Боб мав окрему кімнату.

Ґусті принесла нам бритви, ножиці, гребінці, щітки та все необхідне, щоб ми хоч трохи опорядили себе та не скидалися на голодранців. Незабаром ми вже могли вийти на вулицю, не побоюючись, що на нас показуватимуть пальцями роззяви.

Віннету вирішив залишитися в готелі, гордість не дозволяла йому виставляти себе на привселюдне оглядання. Сем теж відмовився виходити на вулицю і розлігся на ліжку в своєму брудному одязі.

— Навіщо мені йти з вами? — бурчав старий. — Ходити я навчився давно, і не мушу більше вправлятися. А людських натовпів та кам’яних будинків я побачив на своєму віку теж доволі! Ви покваптеся, щоб ми швидше вибралися звідси назад до прерії, а то в мене ще вуха виростуть від нудьги, і тоді кінець Священному Вухові!

Маленький вестмен пробув у готелі хіба зо дві години, а вже тужив за просторами прерії. Як жетоді почуваються індіанці, коли потрапляють до міста, де охоронці порядку за найменшу провину кидають їх до в’язниці? Що вони почувають, коли їх заганяють у резервації?

Ми з Бернардом вирушили до його банкіра, але дізналися лише те, що Аллан продав усі цінні папери й поїхав на копальні з великою сумою готівки, щоб на місці скуповувати золото.

Потім ми прогулялися містом і Бернард затягнув мене в магазин, де висів одяг на всякий смак — від розшитих мексиканських костюмів до простих полотняних блуз. Кожен костюм висів на окремому вішаку. Намір Бернарда був зрозумілим. Наші костюми, хоч і пошиті з дуже якісної тканини, були вже сильно обшарпані далекою дорогою і виглядали жахливо. Ми поголилися і постриглися, тож тепер слід було і вбратися по-людськи. Під час закупів я зауважив, що Бернард має хороший смак. Він вибрав для себе зручний і доладно пошитий мисливський одяг, який йому дуже личив. Тільки от ціни тут були такі ж, як у Сан-Франциско.

— Чарлі, тобі теж потрібен новий костюм, — сказав він мені. — Я допоможу тобі вибрати.

Він мав рацію, мені аж ніяк не завадило би вбратися в нове. Проте ціни були занадто високі як на мої можливості. Я не належу до тих нещасних, що на кожному кроці спотикаються об мішки з золотом або коштовностями. Навпаки, вважаю себе щасливою людиною, яка може собі дозволити заробити сьогодні рівно стільки, скільки потрібно на завтра. Тож я показав байдужість, коли Бернард заговорив про «вибір».

Бернард вибрав мені замшеву сорочку з червоною індіанською вишивкою, штани з оленячої шкіри з китицями, міцну і красиву куртку зі шкіри бізона, виробленої так, що в порівнянні з нею навіть біляча шкурка здалася б цупкою, чоботи з високими халявами зі шкіри ведмедя й підошвами з хвоста крокодила, а також боброву шапочку з підкладкою зі шкіри гримучої змії. Бернард наполіг, щоб я відразу переодягнувся, і коли я вийшов із приміряльні в обнові, він уже заплатив за все. Я спробував образитися на нього, але, правду кажучи, не зміг.

— Перестань, Чарлі, — заперечив він, коли я хотів витягти з кишені гаманець і повернути йому гроші. — Я твій вічний боржник. Дозволь і мені щось зробити для тебе.

Він хотів купити ще щось і для Сема, але я відрадив його від цього, бо знав, що маленький вестмен нізащо не відмовиться від свого одягу. Крім того, у Сема була дуже нетипова фігура, тож підібрати йому речі було б нелегко.

Найбільше зрадів з мого перевтілення Боб, коли ми повернулися до готелю.

— Маса Чарлі красивий у новій куртці, красивий, як Боб. Боб теж дістати нова куртка і шапка!

Сема в кімнаті не було. Йому, мабуть, стало нудно, і він чекав на нас у