Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

похід, з якого йому не судилося повернутися. За тиждень по тому, 31 грудня, до воріт форту Брук навкарачки ледве доповз чоловік. Його одяг забруднився, змок і подерся на клапті, покрився пилом і кров’ю, і ледь вдалося визначити, що це мундир рядового із загону Дейда.

У солдата було п’ять ран: на правому стегні, на голові, біля скроні, на лівій руці і спині. Він був блідий, виснажений, худий, наче скелет. Товариші насилу впізнали його, коли він слабким і тремтячим голосом назвав себе:

«Рядовий Кларк, другий артилерійський полк». Невдовзі до форту дісталися ще двоє солдатів у такому ж жалюгідному вигляді – Спрег і Томас.

Вони розповіли те, що й Кларк. Загін Дейда атакували індіанці, розгромили і знищили майже до останнього солдата. Із тих, хто вже хизувався перемогою, пишався силою і міццю, лишень троє залишилися живими. Їхня розповідь була правдивою до останнього слова. З усього загону вціліли тільки ці люди. Решта сто шість знайшли собі могилу на берегах Амазури. Замість лаврів вони отримали в нагороду могильний хрест.

Троє уцілілих впали під ударами томагавків, і їм вдалося удати мертвих. Завдяки цьому після бою вони спромоглися поповзом дістатися до форту. Кларк проліз рачки більше шістдесяти миль, долаючи по милі за годину.

Розділ LXVI
Поле бою

Розгром загону Дейда не має аналогів у всій історії воєн з індіанцями. Жодна сутичка не обернулася такими жахливими наслідками для білих. Загін Дейда був знищений цілком. А з трьох солдатів, що доповзли до форту, згодом двоє померли від ран.

Однак індіанці не переважали супротивника в силі. Вони виявилися набагато хитрішими і майстернішими у воєнній тактиці.

На загін майора Дейда напали під час переходу через річку Амазуру. Це була відкрита місцевість, де подекуди росли тонкі сосни, тож індіанці не мали особливої переваги у позиції чи укриттях. За кількістю їх було не більше, ніж двоє на одного білого, а серед учасників воєн проти індіанців це вважалося «нормальним співвідношенням сил». Незначною перевагою індіанців білі завжди нехтували. Багато червоношкірих примчали верхи, але вершники трималися поодаль від вогню, у битві брала участь тільки піхота. Перемога індіанців була такою блискавичною, що навіть не знадобилася допомога вершників. З першим залпом загін Дейда втратив конт роль над ситуацією. Солдати не могли відступити, бо кінні індіанці обійшли їх із флангу і відрізали шлях. Із першим же залпом було вбито самого Дейда і більшість його офіцерів. Ті, хто вижили, могли тільки відстрілюватися. Вони спробували побудувати бруствер у вигляді трикутника з повалених стовбурів, але індіанці відкрили такий вогонь, що довелося припинити почату роботу, укріплення вдалося звести лише до половини. У це ненадійне укриття й відступили вцілілі після першої атаки, але й вони один по одному падали під влучними пострілами ворогів. Невдовзі був убитий останній солдат, і побоїще закінчилося.

Пізніше, коли війська прибули до цього місця, трикутне укріплення було всуціль завалене мертвими тілами.

Згодом було багато розмов про те, що індіанці по-звірячому катували поранених і нівечили убитих. Це не так. Поранених не катували, бо їх не було. Крім трьох утікачів, ніхто не залишився живим. А кілька трупів понівечили негри-втікачі, які керувалися почуттям особистої помсти. Правда, були й скальповані трупи, але такий уже воєнний звичай у індіанців. А білі потім перейняли у них цей звичай і часто робили те саме.

За наказом генерала я разом з кількома офіцерами відвідав місце битви. Офіційний звіт про ці відвідини буде кращим свідченням поведінки переможців:

«Загін майора Дейда був знищений уранці 28 грудня за чотири милі від табору, де він провів ніч. Він просувався колоною по дорозі й несподівано був атакований численними силами противника. Індіанці піднялися з пальмето і високої трави і здійснили блискавичний напад на загін. У хід були пущені мушкети, ножі й багнети. Зав’язався смертельний бій. Під час другої атаки індіанці вже користувалися мушкетами наших поранених і вбитих солдатів. Усі артилеристи загинули під перехресним вогнем ворога, гармати було захоплено, лафети[66]зламано і спалено. У сутичці брало участь багато негрів. Індіанці не зняли жодного скальпа. Негри ж, навпаки, з диявольською жорстокістю перерізали горло тим, чиї крики і стогони свідчили про те, що в них ще жевріє життя».

А ось інший офіційний рапорт:

«Ми підійшли до місця бою з тилу. Наш авангард уже було минув його, аж раптом командир і офіцери штабу побачили таку страшну картину, яку тільки можна уявити. Спершу ми помітили кілька зламаних і розкиданих ящиків, потім віз і двох мертвих волів, які наче спали під ярмом. Правіше, трохи осторонь, лежали троє коней. Через кілька кроків ми побачили щось на зразок трикутного бруствера. Усередині цього трикутника – з північного і західного боку – лежали зо тридцять трупів. Це були вже майже скелети, хоча на них ще висіли мундири. Вони лежали в тих позах, у яких їх заскочила смерть під час битви. Помираючи, деякі падали на тіла вбитих товаришів, але більшість лежали біля колод, головою до бруствера, крізь який вони вели вогонь; їхні тіла були розпластані паралельно. Мабуть, індіанці не чіпали убитих, лише з кількох людей було знято скальпи. Як зазначалося, це було справою рук союзників індіанців – негрів. Офіцерів легко можна було вирізнити: дорогі шпильки в краватках, золоті обручки на пальцях і гроші в кишенях – цього ніхто не чіпав. Ми поховали вісім офіцерів і дев’яносто вісім солдатів.

Слід зазначити, що напад скоєно не з-за скель, а на місцевості, порослій рідким лісом, де індіанці ховалися в пальмето і високій траві».

З цих донесень видно, що індіанці напали на загін Дейда не з метою грабежу або підступної помсти. Ні, ними керувало більш піднесена і безкорислива спонука – захист своєї землі, своїх вогнищ і домівок.

Перевага перед загоном Дейда полягала лише в тому, що індіанці ховалися в засідці і зуміли раптово напасти.

Поза сумнівом, майор був хоробрим офіцером, але йому бракувало якостей, необхідних хорошому командиру, особливо в боротьбі проти такого ворога. Він знав війну тільки теоретично, з книжок, як і більшість американських офіцерів. Майор не мав риси, якою були наділені всі великі полководці, – швидко пристосовуватися до обставин бою. Він вів свій загін неначе на парад. Тим самим наразив людей на страшну небезпеку, і зрештою його дії призвели до загибелі загону.

Та якщо в командира білих у цьому фатальному бою бракувало якостей, необхідних полководцю, то вождь індіанців з