Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— Хоч і самі лягайте поряд з нею, а зігрійте мені негайно велику ханум Настан! — пихато і переможно повелів покликаним, виходячи зі свого покою, хоч і чув сором, бо змушений був нині не так брати дівочу цноту, як брав їх безліч досі...

«Дрібниця, абищиця, дурниця все,— втішав себе,— бо навіть Настан не відає, як те сталося, а якщо затяжіє, то хто повірить, що брав споєну і силою? — мився він у мийні.— Знайте і ви, кастрати, валахи,— подумки адресувався до своїх мийників,— що ота висока гора мною подолана і Настан тепер моя велика ханум!» — думав, поспішаючи вернутися у власний покій, тепер ніби ним освячений.

— Попередь, Омаре, мийниць, щоб і мили, і переносили велику ханум лише догори лицем, не перевертаючи її! — згадав він пораду мулли.— Лежати вона мусить лише горілиць!

Отак і була понівеченою, обкраденою, погвалтованою в той весняний підвечір нещасна ясирниця, Дмитрова і Ївжина Прихідьків донька, а Іванова Сіркова звідна сестра, «півдівка в піддівці» Настка, ставши великою ханум Настан. З того весняного передвечір'я і почалося, неначе в чаду, її нове життя. Спершу вона лежала як одурманена, ще не відаючи про справжнє і не підпускаючи до себе мурзу. Потім, звівшись, обзивала його «пикою» і «мармизою», борючись не стільки з ним, скільки з нежданою появою жахного: жінки і матері в собі!.. Почувши те в собі якимось надцятим чуттям, вона смертельно злякалася, не вірила, не допускала того, а воно частіше й частіше нагадувало про себе вередами, марудами, невгам'ями і невідгінними змінами в усьому її єстві.

Нечах-мурза лише за місяць домігся розмови з дружиною, і ненавидячи її, і люблячи в багато разів сильніше, аніж досі. До похоті і любові додалося почуття батька і мужа — і більше, і сильніше за них. Оберігання дружини, ощадність до неї стали в ньому постійними турботами, хоч і вернувся він до господарювання, зисків та обов'язків, як раніше.

— Настан! Люба жоно! Не моя вина в тому, що сталося на мою радість! Доля-кісмет і Аллах нам те вчинили, і від їхніх діянь нам не відійти! Чому ж, мудра і добра, отак довго ти горда зі мною? Виходу ні в тебе, ні в мене вже немає. Немає, і все! — аж ніби благав він.— Я взяв тебе і зачав! Розумієш, зачав! Зачав і об'їжджу, пробач, тебе неминуче, як тарпанну лошицю-неучку, і ніхто та ніщо мені не завадить! Ніхто! Отож подумай востаннє. Жити ж бо треба. Підняти на себе руку — найбільший гріх і в Аллаха, і в Христа, а ще нині, коли носиш в утробі дитя,— непростимий! — переконував, запевняв, молив, благав Нечах-мурза, і Настан зрозуміла, що він має рацію, виходу дійсно немає. В неї навіть з'явилася думка, що не такий він уже й осоружний, що, як господар її, ясирниці, він не міг і бути іншим.

Оте жахливе його «зачав» спершу стьобнуло її по голому тілу канчуком, потім геть спустошило душу, в'їлося в серце, нарешті дійшло до свідомості уже не дівчини, а жінки й матері і обурило. Адже відбулося все те без її згоди. Дико, грубо, живосилом!

«Може, те „зачав“ — брехня? Може, оті ознаки — результати отрути? — пролітало в її голові радісне сумнів'я.— Тітка Домна навтяки казали ж, що те буває й облудством, у всіх не однаково...— розридалася вона раптом на очах мурзи.— У-у-у-у!— вила й голосила в безсиллі.— Кате мій! Убивце! Тварюко! Звіре-е-е! Я прокляла твою любов! Ти не „зачав“ мене, а отруїв навіки!» — не знаходила вона слів, захлинувшись безсиллям.

— Не галасуй на весь сераль. Перестань! Замовч! — схопився як опечений з місця мурза.— Ти навіть з моїми рабинями так не говориш, як зі мною! — підвищив він голос у шаленстві.— Я змушу поважати мене і шанувати як чоловіка! Змушу, бо скільки це буде тривати? Скільки, скажи, я матиму жону і не матиму змоги з нею бавитися, коли і як мені заманеться?! — аж захрипів Нечах.— Омар! Омар! Канчука мені! Швидше, рабе! — побагровів він і затрясся.— Бачить Аллах, що ти змушуєш мене до крайностей, і виправдає! — скочив він, як хижак, до Настки.

Схопивши, як за повісмо, жертву за косу, він намотав її на руку і смикнув так, що в Настки заблищало свічками в очах, перехопило дух від болю і образи, бо в додаток її опекли удари камчі. Настка ще знайшла в собі силу рвонутися кішкою на злочинця, та за мить упала, звалена на килим, і вже ледь відчувала град болючих цьвохкань.

В її тямку мурза то наближався, то віддалявся, як привид, і знову чувся його голос десь ізвіддалік: гарчливий, хрипкий, звірино-лютий.

— ...Ти будеш їсти в мене, як сарид, черву і змій, питимеш власну кров, очі висохнуть твої в темряві, без сонця! У склеп її, чуєте, раби! У підземелля, і нічого не давати, а рабинь-прислужниць не допускати!..— наказав, відхекуючись, Нечах.— До зиндану її!.. До зиндану-у!..

Євнухи обережно винесли зомліле й сполосоване камчею тіло баш-ханум. Катівник провів його щілинами очей, відхекувався, всівшись. Тваринна злість у ньому зменшилась, зникла, а натомість з'явилося спершу щось подібне досаді, потім — змору, гризоті і плач за побитою. Він сидів на килимі, і схлип його змінився на болісний жаль і до неї, і до себе...

Не вжалило Настку в склепі-зиндані на соломі гаддя, бо були там не заворожені магом Кара-Єлемом гадюки, як думав Нечах-мурза, а мирні вужі. Настка ж, прийшовши в себе, опритомнівши вже другого дня, втішалася, що всьому прийде кінець і вона без гріха перед Христом, не буде довго мучитися. Та оті гадюки її щадили навіть тоді, коли вона навмисне їх зачіпала. Отож страх і надія на смерть на другий день поволі зникли.

Під вечір її взяли євнухи нагору, а там служниці обережно помили, намастили