Читати книгу - "Моє сторіччя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повторюю: це був звичайний рік, нічого особливого; з особливого відбувалося хіба що одне: нас, чи то чотирьох, чи то п’ятьох західних німців, перевіряли на кордоні, а після цього, вже у Східному Берліні, ми зустрічалися з п’ятьма чи шістьма підданими НДР, які, як і ми, приїздили зі схованими на грудях рукописами; Райнер Кірш і Гайнц Чеховський добиралися здалеку, аж із Галле. Спершу ми всі сиділи у Шедліха, потім — у Сари Кірш або Сибілли Гентшке, раз — там, раз — тут, пили каву з тістечками, підколювали одне одного на традиційні західно-східні теми, читали вголос римовані й неримовані вірші, занадто довгі розділи і короткі оповідання, одним словом, усе, що на той момент писалося по обидва боки Стіни і в подробицях мало би вміщати цілий світ.
Це був звичний ритуал: більш або менш ретельна перевірка на кордоні, доїзд до місця зустрічі (Роткеплхенвеґ або Ленбахштрассе), часом дотепні, часом тривожні балачки та повторення загальнонімецьких нарікань, а ще — зачитаний уголос чорнильний потік нестримних віршомазів, потім критика прочитаного — іноді бурхлива, іноді лінива, — це, обмежене до масштабів інтимного, відлуння «Групи 47», і на завершення — квапливий від’їзд незадовго до півночі — перетин кордону, вокзал Фрідріхштрассе. І невже саме це стало найтривкішим спогадом у календарі того року?
Далеко звідси — і водночас зовсім близько — по телебаченню впав Сайгон. Останні американці тікали з В’єтнаму в паніці, стартуючи з даху свого посольства. Зрештою, такий кінець був прогнозованим, і ми навіть не обговорювали це під час наших зустрічей за тістечками «Штройзелькухен» та «Біненштіх». Або терор Фракції Червоної Армії: у Стокгольмі (взяття заручників) чи, як уже геть буденне явище, серед в’язнів Штаммгайма, — аж поки, через рік, Ульріке не повіситься (чи її повісять) просто в камері. Але навіть ця задавнена проблема не надто пожвавлювала наші зібрані під одним дахом пера. Новиною були хіба що лісові пожежі у Люнебурґер Гайде, які спалахнули після спекотного літа і під час яких на досить просторій рівнині загинули у вогняному кільці п’ятеро пожежників.
Але й це не стало темою, здатною об’єднати Схід і Захід. Можливо — ще до того як Ніколас Борн читав нам із власного тексту під назвою «Обернений від землі бік», Capa декламувала з берлінським акцентом свої «Бранденбурзькі вірші», Шедліх баламутив наші голови історіями, які згодом були опубліковані на Заході під назвою «Спроба близькості», а я виставив на пробу фрагмент із «Палтуса» — ми вирішили перетворити на певну подію новину, яка в травні викликала газетний ажіотаж у західній частині міста: у Кройцберзі, на Ґрьобенуфер, неподалік від контрольно-пропускного пункту на мості Обербаумбрюкке п’ятирічний турецький хлопчик на ім’я Цетін упав у канал Шпреє, вздовж якого в цьому місці простягається кордон, і ніхто — ні західноберлінська поліція, ні матроси Народної армії у своєму сторожовому човні — не змогли чи не схотіли допомогти дитині. А оскільки із західного боку ніхто не зважувався стрибнути у воду, а на східному чекали наказу від старшого офіцера, час було втрачено, і рятувати Цетіна було вже пізно. Коли пожежники нарешті витягнули тіло, турецькі жінки на західному березі каналу почали свій ритуальний плач, який лунав так голосно й довго, що його, мабуть, чули і далеко на Сході.
Про що ще можна було говорити за кавою і солодощами того року, який не відрізнявся від попереднього? У вересні, коли ми знову зустрілися зі своїми рукописами, смерть короля Ефіопії (невідомо, що саме стало причиною — вбивство чи рак простати) дала мені привід згадати своє дитяче переживання. Я тоді часто ходив у кіно, і якось побачив негуса Гайле Селассію в «Тижневому огляді» Фокса: він у моторному баркасі під дрібним дощем оглядав якийсь порт (у Гамбурзі?). Невисокий, бородатий, у завеликому колоніальному пробковому шоломі він стояв під парасолею від сонця, яку тримав над ним слуга. Негус виглядав чи то сумним, чи то стривоженим. Найімовірніше, це було десь у тридцять п’ятому, незадовго до того як солдати Муссоліні вдерлися до Абіссинії (так тоді називали Ефіопію). Коли я був маленьким, я мріяв стати другом негуса — і тоді я б лишився поряд із ним і в той момент, коли він змушений був тікати з країни до країни від італійських військ, які мали чисельну перевагу.
Але я не впевнений, чи під час наших західно-східних зустрічей йшлося про негуса, чи, може, про новітнього комуністичного володаря Менґісту. Можу стверджувати лише одне: ми мусили до півночі з’явитися на контрольно-пропускний пункт, який називали «Палацом сліз», і показати там свої документи та дозвіл на в’їзд. І ще одне я знаю точно: ні в Західному Берліні, ні у Вевельсфлеті — скрізь, де я намагався тоді знайти дах над головою, щоб зануритися у писання фрагментів свого «Палтуса», — злагоди в моїй родині не було.
1976Ми були впевнені, що нас прослуховують, причому незалежно від місця нашої зустрічі у Східному Берліні. Нам здавалося, що ретельно встановлені «жучки» є всюди: під штукатуркою у стінах, у світильниках на стелі, навіть у вазонках із квітами, — тому ми іронічно розмовляли лише про дбайливу та опікунчу державу, яка має ненаситну потребу в безпеці. Ми вимовляли кожне слово чітко й повільно, щоб можна було все записати, ми викривали підривний за своєю суттю характер поезії, а також змушували запідозрити потенційну змову за навмисним вживанням умовного способу. Ми радили «фірмі», як ми ніжно називали Службу державної безпеки республіки робітників та селян, попросити допомоги у західних конкурентів (у Пуллаху чи Кьольні), якщо раптом виявиться, що наші інтелектуальні конструкції та декадентські метафори можливо розгадати лише транскордонно, тобто за умови тісної співпраці обох Німеччин. Ми зверхньо підсміювалися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моє сторіччя», після закриття браузера.