Читати книгу - "Моє сторіччя"

226
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 107
Перейти на сторінку:
відбувалося, хіба що на екрані телевізора панувала метушня.

Повторюю: це був звичайний рік, нічого особливого; з особливого відбувалося хіба що одне: нас, чи то чотирьох, чи то п’ятьох західних німців, перевіряли на кордоні, а після цього, вже у Східному Берліні, ми зустрічалися з п’ятьма чи шістьма підданими НДР, які, як і ми, приїздили зі схованими на грудях рукописами; Райнер Кірш і Гайнц Чеховський добиралися здалеку, аж із Галле. Спершу ми всі сиділи у Шедліха, потім — у Сари Кірш або Сибілли Гентшке, раз — там, раз — тут, пили каву з тістечками, підколювали одне одного на традиційні західно-східні теми, читали вголос римовані й неримовані вірші, занадто довгі розділи і короткі оповідання, одним словом, усе, що на той момент писалося по обидва боки Стіни і в подробицях мало би вміщати цілий світ.

Це був звичний ритуал: більш або менш ретельна перевірка на кордоні, доїзд до місця зустрічі (Роткеплхенвеґ або Ленбахштрассе), часом дотепні, часом тривожні балачки та повторення загальнонімецьких нарікань, а ще — зачитаний уголос чорнильний потік нестримних віршомазів, потім критика прочитаного — іноді бурхлива, іноді лінива, — це, обмежене до масштабів інтимного, відлуння «Групи 47», і на завершення — квапливий від’їзд незадовго до півночі — перетин кордону, вокзал Фрідріхштрассе. І невже саме це стало найтривкішим спогадом у календарі того року?

Далеко звідси — і водночас зовсім близько — по телебаченню впав Сайгон. Останні американці тікали з В’єтнаму в паніці, стартуючи з даху свого посольства. Зрештою, такий кінець був прогнозованим, і ми навіть не обговорювали це під час наших зустрічей за тістечками «Штройзелькухен» та «Біненштіх». Або терор Фракції Червоної Армії: у Стокгольмі (взяття заручників) чи, як уже геть буденне явище, серед в’язнів Штаммгайма, — аж поки, через рік, Ульріке не повіситься (чи її повісять) просто в камері. Але навіть ця задавнена проблема не надто пожвавлювала наші зібрані під одним дахом пера. Новиною були хіба що лісові пожежі у Люнебурґер Гайде, які спалахнули після спекотного літа і під час яких на досить просторій рівнині загинули у вогняному кільці п’ятеро пожежників.

Але й це не стало темою, здатною об’єднати Схід і Захід. Можливо — ще до того як Ніколас Борн читав нам із власного тексту під назвою «Обернений від землі бік», Capa декламувала з берлінським акцентом свої «Бранденбурзькі вірші», Шедліх баламутив наші голови історіями, які згодом були опубліковані на Заході під назвою «Спроба близькості», а я виставив на пробу фрагмент із «Палтуса» — ми вирішили перетворити на певну подію новину, яка в травні викликала газетний ажіотаж у західній частині міста: у Кройцберзі, на Ґрьобенуфер, неподалік від контрольно-пропускного пункту на мості Обербаумбрюкке п’ятирічний турецький хлопчик на ім’я Цетін упав у канал Шпреє, вздовж якого в цьому місці простягається кордон, і ніхто — ні західноберлінська поліція, ні матроси Народної армії у своєму сторожовому човні — не змогли чи не схотіли допомогти дитині. А оскільки із західного боку ніхто не зважувався стрибнути у воду, а на східному чекали наказу від старшого офіцера, час було втрачено, і рятувати Цетіна було вже пізно. Коли пожежники нарешті витягнули тіло, турецькі жінки на західному березі каналу почали свій ритуальний плач, який лунав так голосно й довго, що його, мабуть, чули і далеко на Сході.

Про що ще можна було говорити за кавою і солодощами того року, який не відрізнявся від попереднього? У вересні, коли ми знову зустрілися зі своїми рукописами, смерть короля Ефіопії (невідомо, що саме стало причиною — вбивство чи рак простати) дала мені привід згадати своє дитяче переживання. Я тоді часто ходив у кіно, і якось побачив негуса Гайле Селассію в «Тижневому огляді» Фокса: він у моторному баркасі під дрібним дощем оглядав якийсь порт (у Гамбурзі?). Невисокий, бородатий, у завеликому колоніальному пробковому шоломі він стояв під парасолею від сонця, яку тримав над ним слуга. Негус виглядав чи то сумним, чи то стривоженим. Найімовірніше, це було десь у тридцять п’ятому, незадовго до того як солдати Муссоліні вдерлися до Абіссинії (так тоді називали Ефіопію). Коли я був маленьким, я мріяв стати другом негуса — і тоді я б лишився поряд із ним і в той момент, коли він змушений був тікати з країни до країни від італійських військ, які мали чисельну перевагу.

Але я не впевнений, чи під час наших західно-східних зустрічей йшлося про негуса, чи, може, про новітнього комуністичного володаря Менґісту. Можу стверджувати лише одне: ми мусили до півночі з’явитися на контрольно-пропускний пункт, який називали «Палацом сліз», і показати там свої документи та дозвіл на в’їзд. І ще одне я знаю точно: ні в Західному Берліні, ні у Вевельсфлеті — скрізь, де я намагався тоді знайти дах над головою, щоб зануритися у писання фрагментів свого «Палтуса», — злагоди в моїй родині не було.

1976

Ми були впевнені, що нас прослуховують, причому незалежно від місця нашої зустрічі у Східному Берліні. Нам здавалося, що ретельно встановлені «жучки» є всюди: під штукатуркою у стінах, у світильниках на стелі, навіть у вазонках із квітами, — тому ми іронічно розмовляли лише про дбайливу та опікунчу державу, яка має ненаситну потребу в безпеці. Ми вимовляли кожне слово чітко й повільно, щоб можна було все записати, ми викривали підривний за своєю суттю характер поезії, а також змушували запідозрити потенційну змову за навмисним вживанням умовного способу. Ми радили «фірмі», як ми ніжно називали Службу державної безпеки республіки робітників та селян, попросити допомоги у західних конкурентів (у Пуллаху чи Кьольні), якщо раптом виявиться, що наші інтелектуальні конструкції та декадентські метафори можливо розгадати лише транскордонно, тобто за умови тісної співпраці обох Німеччин. Ми зверхньо підсміювалися

1 ... 72 73 74 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моє сторіччя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моє сторіччя"