Читати книгу - "Весілля в монастирі"

123
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 92
Перейти на сторінку:
гуляйте, поки молоді, закохуйтесь, а одружуйтесь лише з тією жінкою, з якою вам самим захочеться мати дітей, щоб саме вона стала матір’ю вашого сина.

На жаль, він не думав про це, коли женихався до Ади, він просто не замислювався над цим, і щодо дітей не відчував ані бажання, ані небажання. Вони якось і не говорили ніколи про дітей. Будуть, то будуть. Як у всіх. Можливо, Ада і не поспішала б з дітьми, не той був характер.

А побачивши картку Літи з дітьми, він почав думати і про це.

І раптом оця Таїсія, наче залізла брудними руками в душу. Що, вона його «курікулем віте» зарані прочитала і про всі медичні анамнези дізналася? І вирішила, що підходящий «по всіх статтях».

— Я знаю, що ви жонатий, але ж хіба чоловіки і до одруження, і після не грішать ніколи на стороні? — спитала вона ущипливо. — Я таких щось не стрічала.

Так вона, ще й припускаючи, що він жонатий, лізе з такими бажаннями?

Він вирішив, що з нею треба говорити напрямки, нехай це буде і образливо для неї. Але дивно, він відчував образу і за себе, і... за Літу. Начебто його спокушали на зраду Літі, начебто вона насправді його дружина, як він плів. Він таки сказав неприємні речі, але спокійно і чемно.

— Звичайно, я не був невинним хлопцем до одруження, але я знаю, що байстрят у мене не було і ніколи не буде. А тепер, коли я одружений, коли ми любимо одне одного, так щоб я розкидав байстрюків, тому що якійсь жінці заманулося! Пробачте за одвертість і за точні вирази, але ви підкреслили, що ви без забобонів. Те, чого ви бажаєте, абсолютно неможливо через мої старомодні забобони. Будьте ласкаві, забудьте цю розмову і ніколи зі мною не говоріть про це.

Вона його зненавиділа, коли стрічала, презирливо усміхалася і ледь кивала головою на чемне, але байдуже вітання. Він не звертав уваги, але обурено розповів Борису Степановичу.

— Чого ти так розпалився? Може, й справді самостійна жінка хоче мати дитину, не сподіваючись на шлюб, — намагався слабенько виправдати Борис Степанович свою знайому, хоча сам був здивований її вчинком.

— Ну, то й що? Я якийсь племінний жеребець?! — з обуренням трохи не закричав Ігор. — Ще й каже — «мені не потрібні ніякі почуття». Правда, може, коли б вона сказала, що відчуває щось до мене, я б і тоді, звичайно, не погодився, але якось би пом’якшив усе.

— Та вона, напевне, втюрилася в тебе по вуха і вирішила заполонити у такий спосіб. А губа в неї не з лопуцька, мене, рудого, так не обрала, а найкрасивішого, — сміявся Борис Степанович. — А втім, Гарька, ти такий став нестримний на язик. Солдати, звичайно, в захопленні, кажуть про тебе — «та це ж наш капітан, що вміє так чемно та ще й по-французьки лаятися». Про жеребця, я сподіваюсь, ти їй не сказав?

— А чорт його знає, пам’ятаю, що хотів вилаятися міцніше, та стримався. Правда, сказав точними словами, що байстрюків не було і не буде. Ти солдатів наших згадав, ніколи я нікого з них ще не лаяв. Це при них отого жевжика поручика, що приїздив зі штабу і просто знущався з нашого караульного, найспокійнішим тоном послав, ну, сам розумієш куди, та й додав ще чемніше по-французьки: Vous me comprenes, monsier[1], і що такого ставлення до нижчих я не терплю, і знову додав нашою великою російською мовою кілька класичних слів, а потім знову: Allez vous, s’il vous plait, je vous prie[2], і ще раз по-російськи. Солдати це чули і пройнялися до мене не просто повагою, а щирою любов’ю, бо та штабна гнида вже не одному далася взнаки. Його, виявляється, знали.

— І він тобі нічого?

— А що б він? Може, і зробив би яку капость, так його кудись перевели. І я був такий чемний, мабуть, він вирішив — маю якусь руку нагорі, краще не чіпати.

Ні, цими спогадами він не поділиться зараз з Літою, може, вона і посміялася б, але які недоторканні і небезпечні питання вони можуть зачепити, що буде потім... після війни...

Та хіба він мріяв про таке щастя, яке йому випало зараз?

От вона тут, коло нього, голівка на його плечі. Він подумав — «це її законне місце». І він боїться поворухнутись, дихнути голосніше, щоб не потурбувати, і хоче вловити її перший погляд після цієї ночі, а зараз хай спочиває.

Вона відкрила раптом очі, побачила його і всміхнулася.

Він поцілував її обидві долоньки. Доброго ранку, моя радість!





Вже був справжній ранок, хоча сіренький, пітерський, але їм було байдуже, що там за вікнами. Вставати ще не хотілося.

Лежали поруч такі рідні, близькі, заспокоєні.

— Уяви тільки, — мовив

1 ... 72 73 74 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Весілля в монастирі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Весілля в монастирі"