Читати книгу - "Мертві душі"

188
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 85
Перейти на сторінку:
відомих кожному подорожньому, коли в чемодані все вкладене і в кімнаті валяються тільки мотузочки, папірці та всяке сміття, коли людина не належить ні дорозі, ні якомусь певному місцю, бачить у вікна прохожих людей, що плентаються, балакаючи про свої гривні і з якоюсь дурною цікавістю підводять очі, щоб, глянувши на нього, знову йти далі своєю дорогою, що ще більше роз'ятрює поганий настрій бідного неїдучого подорожнього. Все, що тільки є, все, що тільки бачить він: і крамничка проти його вікон, і голова старої жінки, що живе в будинку навпроти й підходить до вікна з коротенькими завісками, — все йому гидке, а проте він не відходить від вікна. Стоїть, то забуваючись, то звертаючи знову якусь притуплену увагу на все, що перед ним рухається і не рухається, і давить з досади якусь муху, що в цей час дзижчить і б'ється об шибку під його пальцем. Та всьому буває край, і сподівана хвилина настала: все було готове, передок у брички як слід був полагоджений, колесо було обтягнуте новою шиною, коні приведені з водопою, і розбійники-ковалі пішли собі, перелічивши одержані карбованці й побажавши щастя. Нарешті й бричка була запряжена, і два гарячі калачі, щойно куплені, покладені туди, і Селіфан уже засунув дещо для себе в кишеню, що біля кучерських козел, і сам герой, нарешті, при помахах картуза полового, який стояв у тому самому демікотоновому сюртуку, при трактирних і чужих лакеях та кучерах, що зібралися подивитися, як від'їжджатиме чужий пан, і при всяких інших обставинах, що супроводять від'їзд, сів у екіпаж, — і бричка, якою їздять холостяки, яка так довго застоялася в місті і так, може, набридла читачеві, нарешті виїхала з воріт гостиниці. "Слава тобі, Господи!" подумав Чичиков і перехрестився. Селіфан свиснув батогом; до нього присів, повисівши спочатку якийсь час на приступці. Петрушка, і герой наш, умостившись краще на грузинському килимку, заклав за спину собі шкіряну подушку, притиснув два гарячі калачі, і екіпаж пішов знову підскакувати та похитуватись, завдячуючи бруківці, що мала, як відомо, підкидну силу. З якимось невиразним почуттям дивився він на будинки, стіни, паркани й вулиці, які теж з свого боку, ніби підстрибуючи, поволі відходили назад і які, Бог знає, чи судила йому доля побачити ще колись на віку своєму. На повороті в одну з вулиць бричка мусила опинитися, бо на всю довжину її проходила нескінченна похоронна процесія. Чичиков, висунувшись, звелів Петрушці спитати, кого ховають, і дізнався, що ховають прокурора. Сповнений неприємних почуттів, він зразу сховався в куток, запнув себе шкірою і затягнув завіски. В цей час, коли екіпаж був таким чином спинений, Селіфан і Петрушка, побожно поскидавши шапки, розглядали, хто, як, у чому й чим їхав, лічили, скільки було всіх, і піших і в екіпажах, а пан, звелівши їм не признаватись і не вклонятися нікому із знайомих лакеїв, теж узявся розглядати боязко крізь шибочки, що були в шкіряних завісках: за труною ішли, поскидавши капелюхи, всі чиновники. Він почав був побоюватися, щоб не впізнали його екіпажа, але їм було не до того. Вони навіть не зайнялися різними житейськими розмовами, які звичайно ведуть між собою, коли проводжають покійника. Всі думки їхні були зосереджені в цей час на самих собі: вони думали, який-то буде новий генерал-губернатор, як візьметься за діло і як прийме їх. За чиновниками, що йшли пішки, їхали карети, з яких виглядали дами в траурних чепцях. По рухах губів і рук їхніх видно було, що вони були зайняті жвавою розмовою; може, вони теж говорили про приїзд нового генерал-губернатора й робили здогадки щодо балів, які він дасть, і клопоталися про вічні свої фестончики та нашивочки. Нарешті, за каретами їхало кілька порожніх дрожок, що витяглися низкою, нарешті й нічого не залишилось, і герой наш міг їхати. Відсунувши шкіряні завіски, він зітхнув, промовивши від душі: "От, прокурор! жив, жив, а потім і помер! і от надрукують у газетах, що впокоївся, на жаль підлеглим і всьому людству, шановний громадянин, рідкісний батько, зразковий чоловік, і багато напишуть усякої всячини; додадуть, може, що був супроводжений плачем вдів і сиріт; але ж коли розглянути гарненько діло, то насправді в тебе всього тільки й було, що густі брови". Тут він звелів Селіфанові їхати швидше і тимчасом подумав сам собі: а проте це добре, що зустрів похорон; кажуть, на щастя, коли зустрінеш покійника.

Бричка тимчасом завернула на безлюдні вулиці; незабаром потяглися самі тільки довгі, дерев'яні паркани, які сповіщали про близький кінець міста. Ось уже й брук кінчився, і шлагбаум, і місто позаду, і нічого немає, і знову в дорозі. І знову обабіч стовпового шляху полинули версти, станційні наглядачі, колодязі, обози, сірі села з самоварами, молодицями й спритним, бородатим хазяїном, що біжить із заїзду з вівсом у руці, пішоход у протертих личаках, що плентається за 800 верст, містечка, побудовані нашвидку, з дерев'яними крамничками, борошняними бочками, личаками, калачами й іншим дріб'язком, рябі шлагбауми, лагоджені мости, полях неозорі і по цей і по той бік, поміщицькі ридвани, солдат верхи на коні, який везе зелений ящик з свинцевим горохом і підписом: такої-то артилерійської батареї, зелені, жовті й свіжопоорані чорні смуги, що миготять по степах, заведена вдалині пісня, соснові верховіття в тумані, церковний дзвін, що змовкає вдалині, ворони як мухи і обрій без краю... Русь! Русь! бачу тебе, з моєї чудової, прекрасної далини тебе бачу: вбого, розкидано й незатишно в тобі; не звеселять, не злякають погляду сміливі дива природи, вінчані сміливими дивами мистецтва, міста з багатовіконними, високими палацами, що повростали у скелі, мальовничі дерева й плющі, що повростали в будинки, в гомоні й вічній куряві водоспадів; не закинеться назад голова подивитись на згромаджені без краю над нею і в височині кам'яні брили; не блиснуть крізь накинуті одна на одну темні арки, обплутані виноградними лозами, плющем і незліченними мільйонами диких троянд, не блиснуть крізь них вдалині вічні лінії сяючих гір, що підносяться у срібні ясні небеса. Відкрито-порожнє і рівне все в тобі; як крапки, як значки, непримітно стирчать серед рівнин невисокі твої міста; ніщо не привабить і не зачарує погляду. Але яка ж незбагненна, таємна сила пориває до тебе? Чому чується й лунає невгамовно у вухах твоя журлива, що лине по всій довжині і широчині твоїй, від моря до моря, пісня? Що в ній, у цій пісні? Що кличе й ридає, і хапає

1 ... 72 73 74 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертві душі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертві душі"