Читати книгу - "Вогняна зима"

було, Алла пішла на звуки канонади. Тут вони вже чулися, хоч частота вибухів помітно впала. На гуркіт чергової гранати барикада відповідала барабанним дробом, він скоро замовкав — і так до наступного разу.

Завернувши за ріг, обігнувши темний готель «Дніпро» й намагаючись далі триматися правої сторони, ближче до стін довжелезної будівлі, Алла прискорилася. Їй хотілося проскочити небезпечну ділянку швидше, хоча, схоже, ніхто з тих, хто скупчився тут, на початку Грушевського, небезпеки не відчував. Поки йшла, сутінки зовсім накрили поле бою, і територію освітлювала заграва від охопленого полум’ям переднього краю.

Алла не знала, який саме інститут був там, куди вона прямувала. Живучи на Борщагівці, раніше вибиралася в центр нечасто. І то — хіба в кафе з дівчатами, на концерт під відкритим небом чи кудись на розпродаж: Віта Залевська завжди мала нюх на подібні речі. Тож поняття не мала, що за установи містяться в центральних кварталах. Коли Шапка сказала мимохідь — там Інститут літератури, — Алла, котра не могла похвалитися начитаністю, здивувалася: для чого літературі цілі інститути, що вони там із книжками роблять. Проте більше таким не переймалася. Зараз там госпіталь, усе, жодних питань.

Біля входу маячив високий активіст у синьому велосипедному шоломі, надітому поверх в’язаної шапочки. З-під неї вибивалося довге русяве волосся. Обличчя закривала біла прямокутна пов’язка. Він, як і більшість тих, хто стояв тут, дивився на вогонь. Щойно Алла підійшла, просто посеред вулиці, блиснувши, упала й розірвалася шумова граната. Вибух уже не лякав, до таких звуків дівчина звикла. Та вперше за весь час рвонуло не десь далеко, а метрів за десять, як не ближче.

Зойкнувши, Алла сахнулася до стіни. Присіла, закриваючи вуха руками. Загриміли барабани, а юнак у шоломі виріс над нею, прикрив щитом:

— Жива?

— Жива, — крикнула Алла, чомусь засоромившись власної поведінки.

Випроставшись, побачила — щит незнайомець у велосипедному шоломі зробив собі з прямокутного дорожнього знака. За свого «життя» він показував водіям, де найближча бензозаправка.

— Дивися, обережно.

— Без тебе знаю.

— Куди?

— Туди, — вона кивнула на масивні вхідні двері.

Новий знайомий провів, далі старанно прикриваючи з лівої сторони. Відчинив, пропускаючи Аллу всередину. Сам лишися назовні.

Відразу вдарив запах лікарні, але не так гостро, як у районній поліклініці, куди її батьки водили змалечку й ходили самі. Лікарські запахи змішувалися з іншими, зовсім не характерними для медичного закладу: додавалися гар, кіптява, піт, трохи кухні, і при цьому волонтерки, у халатах поверх одягу, марлевих пов’язках і тонких гумових рукавичках, мили підлогу. Терли так зосереджено, ніби від цього залежало життя всіх присутніх.

Далі, углибині невеличкого холу, стояли три письмових столи, накриті простирадлами. Поруч із кожним примостили крапельниці й системи для переливання крові. Більше нічого Алла зі свого місця не розгледіла, довкола стояли чоловіки в зелених та білих халатах, поруч — медсестри, вони закривали столи собою. Зрозумівши — там роблять операції, Алла вирішила не потикати туди носа, не придивлятися.

Звільнила плечі від рюкзака, пошукала, кому б усе це лишити.

Знадвору знову рвонуло.

Без паузи — ще раз.

Почувся зболений, не надто приглушений товстими дверима крик.

Спершу Аллині підошви приросли до підлоги. Та наступної миті вона вибігла на вулицю.

Активіст у велосипедному шоломі саме став на коліна перед трохи старшим за нього чоловіком, котрий лежав на боці. Саморобний щит валявся поруч. З різних сторін до пораненого вже поспішали, та Алла стояла ближче. Побачивши дівчину, котра вискочила з госпіталю, не роздивившись до пуття, хто вона, юнак гаркнув:

— Сюди! Бери його! Узяли!

Вона не думала ні про що.

Ураз опинившись поруч, нахилилася, аби допомогти.

Навіть у сутінках побачила кров — залило всю ліву половину обличчя.

Алла завмерла, уклякла на місці. Їй за весь цей час чомусь не могло прийти в голову, що госпіталь — це не для хворих із застудою чи, наприклад, коклюшем. Тут рани, тут кров, віднедавна — ще й смерті. На морозі це не могло нічим пахнути. Та Аллі здалося — запах крові забиває всі інші. Принаймні так було для неї, і аж тепер у мозку клацнуло: ось що домішувалося там, усередині, до решти запахів.

— Узяли! — почула, мов у тумані.

Гриміли барабани.

Пораненого вже оточило кілька повстанців, із усіх сторін пропонували допомогу.

Знову бабахнуло — чергова граната рвонула поруч, цього разу — газова. Невеличкий натовп кинувся врозтіч, закриваючи очі. Лишився тільки один, у протигазі. Чорний дим огорнув його, перетворивши на прибульця з іншої планети.

Алла глибоко вдихнула.

На видиху