Читати книгу - "Заїр"

150
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 89
Перейти на сторінку:
відчути вітер на своєму обличчі, допомогти вам пройти ту дорогу, яка приведе вас до коханої жінки. Вона була – і досі є – дуже важливою для мене. Дивлячись на її вагання та її рішучість, я багато чого навчився, і хочу й далі навчатися. Ви пам’ятаєте, що я вам казав про «незакінчені історії»? Я хотів би бути поруч із вами до тієї миті, коли хата, в якій вона живе, з’явиться перед нами. У такий спосіб я проживу до кінця цей період вашого – і свого – життя. Коли з’явиться хата, я вас покину.

Я не знав що сказати. Спробував змінити тему розмови й запитав у нього про людей у залі.

– То люди, що бояться закінчити, як і ви – покоління, яке мріяло змінити світ. А закінчило тим, що повернулося до «реальності». Ми прикидаємося сильними тому, що ми слабкі. Нас поки що мало, дуже мало, але сподіваюся, буде значно більше; люди не зможуть обманювати себе завжди. Але якою буде ваша відповідь на моє прохання?

– Михаїле, ви знаєте, я щиро намагаюся позбутися своєї Персональної Історії. Раніше я почував би себе набагато комфортніше й набагато зручніше, подорожуючи з вами, адже ви знаєте той край, його звичаї, знаєте, які небезпеки можуть там спіткати людину. Але тепер я думаю, що повинен сам-один розмотати клубок Аріадни, вийти з того лабіринту, в якому я заблукав. Моє життя змінилося, я ніби помолодшав на десять – двадцять років – і цього досить, щоб мені захотілося вирушити на пошуки пригод.

– Коли ви вирушаєте?

– Як тільки одержу візу. Через два або три дні.

– Нехай вас супроводжує Володарка. Голос мені підказує, що слушна хвилина настала. Якщо зміните думку, зателефонуйте мені.


Я проминув своїх недавніх супутників, що вкладалися на підлозі, готуючись до сну. Повертаючись додому, я думав, що життя – це щось набагато веселіше, аніж думають про нього ті, хто добирається до мого віку; адже завжди можна знову відчути себе молодим і божевільним. Я так був зосереджений на нинішньому моменті, що здивувався, коли побачив, що перехожі не розступаються переді мною, не опускають очі від страху. Ніхто навіть не помітив моєї присутності, а я втішав себе думкою про те, що місто знову стало таким, як у ті часи, коли Генріха Четвертого звинувачували в тому, що він зрадив протестантську релігію й одружився з католичкою, а він відповів: «Париж вартий меси».

Париж був вартий набагато більшого за меси. Мені неважко було уявити собі релігійну різанину, криваві ритуали, королів, королев, музеї, замки, художників, що страждали, письменників, які напивалися, філософів, що накладали на себе руки, зрадників, які одним порухом пальця скидали з трону династії, історії на цей час уже забуті, а тепер знову розказані.


Уперше за багато часу я увійшов у дім і не пішов відразу до комп’ютера, щоб з’ясувати, чи ніхто мені не написав і чи комусь не треба давати негайну відповідь. Не зазирнув також до спальні подивитися, чи спить Марі – я знав, вона лише вдає, ніби спить.

Не увімкнув телевізор, щоб подивитись останні нічні новини, бо то були ті самі новини, які я слухав від дитячих літ: така-то країна погрожує іншій, хтось когось зрадив, економіка розвивається погано, щойно відбувся великий скандал щодо перелюбу, Ізраїль і Палестина не дійдуть згоди в наступні п’ятдесят років, вибухнула ще одна бомба, ураган залишив тисячі людей без даху над головою.

Я пригадав, що того ранку, за браком терористичних замахів, головною подією у світі газети називали повстання на Гаїті. Кого цікавить Гаїті? Яку зміну повстання на тому острові внесе в моє життя, у життя моєї дружини, як воно вплине на ціну хліба в Парижі, на життя Михаїлового племені? Як я міг пожертвувати п’ять хвилин свого дорогоцінного життя, слухаючи про повстанців та президента тієї країни, дивлячись на тисячу разів повторені вуличні маніфестації, й усе це подалося так, ніби йшлося про великі події в житті людства: повстання на Гаїті! А я там був! А я все бачив на власні очі! Справді, дурні заслуговують на те, щоб їм видавали спеціальне посвідчення, адже саме вони підтримують колективний ідіотизм.

Я відчинив вікно, впустив у кімнату холодне повітря ночі, роздягся, сказав собі, що спроможний узяти себе під контроль і витримати холод. Я бездумно стояв там, відчуваючи босими ступнями підлогу, мій погляд прикипів до Ейфелевої вежі, а мої вуха вловлюють гавкіт собак, сирени автомобілів, балачки, яких я не міг розчути.

Я був не я, я був нічим – і це здалося мені чудовим.

* * *

– Ти якась дивна.

– Чому ти так думаєш?

– Ти здаєшся сумною.

– Але ж я не сумна. Я задоволена.

– Облиш! Тон твого голосу звучить фальшиво, ти сумуєш через мене, але не наважуєшся нічого мені сказати.

– А чого б мені сумувати?

– Бо я пізно прийшов і був трохи напідпитку. Ти навіть не запитала мене, де я був.

– Мені нецікаво.

– А чому тобі нецікаво? Я хіба тобі не сказав, що зустрічаюся з Михаїлом?

– І ти з ним не зустрічався?

– Зустрічався.

– То про що ж мені запитувати тебе?

– А тобі не здається, що коли твій коханий повертається пізно, і ти кажеш, що кохаєш його, то ти повинна принаймні запитати, чи з ним нічого не сталося?

– А що з

1 ... 72 73 74 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заїр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заїр"