Читати книгу - "Маг"

до нього богиня, тримаючи срібний лук при боці. На мить боги повернулися до нас лицем і звели руки з відкинутими назад долонями. Суворе привітання, фінальна сцена. Ще один ефектний жест. Перелітний вираз справжнього благородства, прощання безсмертних.

Згасло тьмяне світло. Ще можна було розрізнити дві бліді тіні. Вони подалися до лісу дуже вже поспішно, суто по-людському. Немов актори, що квапляться зійти зі сцени, поки не засвітили в залі.

Лілі поворухнулася. Ніби хотіла відвернути мою увагу від цієї прозаїчної картини.

— Перепрошую. Я на хвилинку.

Вона підійшла до Кончіса, нахилилася й щось зашепотіла йому на вухо. А я знову подивився на схід. До лісу наближався темний обрис. Це сатир. Від колонади долинула шамотня. Хтось наткнувся на стільця, й ніжки скреготнули по підлозі. Четверо акторів, два освітлювачі… постановка цієї інсценізації та інших тепер видавалася такою ж химерною, як і самі надприродні явища. Я силкувався зміркувати, що пов’язує тільки-но розіграний спектакль із стариганом біля готелю (може, наша зустріч була чимсь на зразок прологу). Слухаючи Кончісову розповідь, я гадав, що розкусив її героя, названого де Деканом. Насправді мова велася про Кончіса й мене. Надто вже виразна паралель, тут не могло йтися про щось інше. «Відбивав усяку охоту розпитувати…», «майже ні з ким не приятелює й зовсім не має родичів…», «наскільки я не дозрів до того, щоб судити де Декана…» Але як усе це допасувати до міфологічної інсценізації?

Очевидно, це була спроба повторити одне із «найскандальніших втілень», описаних у «Le Masque Français». Якщо так, то з неї можна було б посміятися, як і з усякого намагання реанімувати безглузді спіритичні штучки. Що далі, то прикріше відгонили непристойністю Кончісові дивертисменти. Нагота, гола дівчина, пеніс… Либонь, рано чи пізно мене самого запросять узяти участь в ігрищах, а наразі втаємничують, готують до якихось ще темніших пригод. Невідомо, що це буде — таємне братство, культ, однак у ньому Міранда нічого не вирішуватиме, там пануватиме Калібан. Водночас мене гризла незбагненна заздрість до людей, що бозна-звідки вигулькнули й увірвалися на «мою» територію, що змовилися проти мене, що знали більше, ніж я. Можна було б задовольнитися роллю глядача й дозволити, щоб ці дедалі чудніші й моторошніші сцени пропливали повз мене, як кадри фільму повз публіку в кінозалі. Припустивши це, я зразу ж зауважив, що таке порівняння кульгає на обидві ноги. Ніхто не будуватиме кінотеатру для публіки в одній особі, хіба що наперед запланує використати цю особу в якійсь дуже незвичайній справі.

Нарешті Лілі припинила перешіптуватися з Кончісом, випростувалася й підійшла до мене. Тепер у її очах проглядається умисність. Безперечно, цій дівчині цікаво дізнатися, як я дивлюся на останній сценічний витвір. Я усміхнувся й хитнув головою. Дав зрозуміти, що я під враженням, але не піддався на вудочку… Постарався показати, що я не шокований і не наляканий. Вона теж усміхнулася.

— Пора мені йти, пане Ерфе.

— Поздоровте своїх приятелів з успіхом цієї вистави.

Лілі вдала, що ці слова застукали її зненацька. Повіки сіпнулися. Вона знала, що піддражнюю її.

— Ви ж, очевидно, не вважаєте, що це звичайна собі вистава?

— Облиште її, — м’яко сказав я.

Вона не відповіла. Трохи іронічно зиркнула, злегка прикусила губу, торкнулася сукні й зобразила кніксен.

— Коли ми побачимося?

Не повернувши голови, Лілі кинула оком на Кончіса. Ще раз дала зрозуміти, що ми в змові.

— Це залежить від того, коли мене знову розбудять із незапам’ятного сну.

— Сподіваюся, це станеться дуже скоро.

Лілі притулила до вуст віяло, як раніше щіточку для рекордера, крадькома кивнула на Кончіса й зникла у віллі. Провівши її поглядом, я підійшов до стола й спинився навпроти Кончіса. Він начебто вже розворушився із заціпеніння. Чорні фосфорні очі впивалися, немов п’явки, глибше, ніж завжди. Так дивиться науковець, перевіряючи результати експерименту й фізичний стан піддослідного кролика, а не господар, який сподівається на похвалу від гостя, розваживши його мальовничим видовищем.

З-за стільця я дивився на Кончіса згори вниз, розтягнувши губи в скептичній усмішці, вже випробуваній на Лілі, хоча відчував, що він зауважив моє сум’яття. Очевидно, він уже не сподівається, щоб я повірив у те, що мені підсовують. Я сів, Кончіс не зводив з мене очей. Довелося щось та й сказати.

— Якби я знав, щό все це означає, то мав би ще більшу втіху.

Догодив гість господареві. Він сперся на спинку стільця й усміхнувся.

— Дорогий Ніколасе, люди повторюють ці слова ось уже десять тисяч років. Звертаються до богів, яких поєднує одна спільна риса: жоден з усього сонму не дав відповіді.

— Боги не існують, тому й відповіді нема. А ви ж то існуєте.

— Не хочу втручатися там, де навіть боги безсилі. Не думайте, що я завжди знаю відповідь на питання. Далеко не завжди знаю.

Глянувши на личину добросердя, яку тепер прибрав мій співрозмовник, я тихо спитав:

— Чому саме я?

— А чому взагалі хтось? Чи щось?

Я тицьнув пальцем позад нього, на схід.

— Це ж як, усе затіяно тільки задля того, щоб дати мені урок теології?

Кончіс тицьнув пальцем у небо.

— Як гадаю, ми згодимося ось на чому. Якби якийсь бог створив усе тільки задля того, щоб дати нам урок теології, то це означало б, що творцеві катастрофічно бракує і фантазії, і чуття гумору. — Витримавши паузу, він додав: — Якщо