Читати книгу - "№2"

стане раптово. Ішемія. Вона дочекається розвалу країни, що ув’язнила її.

Її ховатимуть, коли буде повінь.

Завтра я стоятиму на її могилі і проситиму дозволу на публікацію свого другого роману. Я не можу дочекатися, коли її історія вийде на гострий вітер історії. Відчиняйтеся, броньовані двері, кляті консерви чужих життів! Відчиняйтеся і впускайте до себе думки, які просять бути почутими! Хтось же ж мусить їх сказати! На вулиці дме троянський вітер. Ніч має щасливий погляд, як у породіллі. Співають ідучи дівчата з дешевої кнайпи. А я маю фінал для роману № 2.

— Я хочу тобі дещо сказати. До тебе звертаюся, країно. Я хочу тут померти. Чуєш мене? Я приречений на тебе й на твою недолугість. У мене немає іншої. Я залюбки вибрав би якусь теплішу, тому що твої листопадові холодриги мене неабияк підкошують. Я вибрав би достойнішу, а це два пальці об асфальт — достатньо лише проїхатися до найближчого кордону. Але — не можу. Це занадто просто. Це було б капітуляцією перед тобою. Я весь тут, до нитки до останньої весь. Ти стала моїм замкнутим колом. Ти стала моїм фатумом. Моїм викликом, який надихає на надрив. Я не можу тебе не любити, хоча й не можу любити дешевою любов’ю. Не можу і не хочу тебе любити просто так — за карії очі, за чорнії брови, за тужливу народну пісню чи прудкий гуцульський аркан. Просто так любити — не буду. Заслужи любов, країно! Не будь ледачим стервом, не корчи красиві личка красивими ярами-дібровами-ланами — не підкупиш, лінивице, не підкупиш. Заслужи любов цих нещасних, що чекають на свій Neoplan. Заслужи любов цих хоробрих, що свої кінцівки залишають на полях твоїх огненних. Заслужи любов фіалкових очей, які хочуть споглядати красу твою, а не чужих країн заморських. Прозрій на людей своїх збентежених. Освяти надію їхню, в розпач оповиту. Узри міць свою в людях своїх. Не змушуй, худобо контрабандна, за себе помирати синів своїх голубооких. Отямся ти нарешті! Полюби людей своїх, як інші країни людей своїх люблять. Зійди з амвона, звільни місце для людини. Стань № 2. Не будь першою, чуєш? Стань № 2. Звільни місце для того, хто любить тебе. Стань № 2 після кожного, хто хоче в тобі померти. Стань № 2, тому що тебе забагато. Не примушуй до нелюбові. Країно, полюби. В очі дивися їм, в очі дивися тим людям, які тобі ладні все пробачити, лиш би ти була у них. Лиш би ти у них була, розумієш? Лиш би ти була... Побач у цих очах любов уселенську до тебе, незаслужену любов, невідроблену любов, неоціненну любов, зневажену...

Я сказав це — і відквітнув. Ніби відтяли від мене щось значиме. Перемерзло, відбуяло. Я вивільнився від тягаря недомовленої претензії. Усе стало дуже чітким і виразним, ніби на долоні. Будуючи свої стосунки з країною, я надто довго погоджувався на невзаємність. Мені здавалося, я їй постійно щось мушу, мушу, мушу. А тепер я йду нічним містом, окрилений розумінням. На мене глипають зашторені вікна, за якими пропливають чужі життя й сюжети, і я кожному з них бажаю хеппі-енду. А я видаюся їм диваком без дива, тому що не хочу подавати заявку на участь у загальнонаціональному конкурсі на кращу поразку. Мій турнір здобутків ще навіть не почався.

До монумента Слави під’їхав новий Neoplan. Ще навіть не розвиднилося, а люди вже готуються до чергової втечі. Їх не мало й не багато — саме стільки, скільки вміщає Neoplan. Хтось із них їде з дому, хтось додому, але всі — звідси туди.

Я звідси не поїду. Я хочу бути присутнім тут, коли вона мене знайде, щоби полюбити.